Шляхи навчання самопізнання в сучасному персонологічному дискурсі.

Статті доктора психологічних наук, Титаренко Т.М.

Чи можна самопізнання якось ззовні підштовхувати? Чи реально цій складній діяльності навчати?

Деякі вчені постмодерністської орієнтації прогнозують розвиток самопізнання як головного предмета в учбових програмах ХХ1 століття (Адам .Блетнер, 1997). Хотілось би вірити. Серед практичних завдань, що їх має вирішувати психотерапія на сучасному етапі, Блетнер називає необхідність зробити творчість головною цінністю, необхідність допомагати людям переорієнтовуватися на мету творчої ефективності. Крім того, він пропонує допомагати пацієнтам розвивати у собі здатність до метапізнання, мислення про мислення. Розвивати самопізнання.

Від психолога у найближчому майбутньому будуть чекати вміння не діагностувати, не коригувати, не виправляти, не формувати, не підтримувати, а створювати умови для все більш ефективного самопізнання та саморозвитку.

Тематика особистісного зростання була такою модною у останню чверть ХХ століття, що сьогодні вже практично не звучить, як слушно зауважують С.Л.Братченко та М.Р.Миронова (3). І текст про це мимоволі стає не науковим, а літературним. (Хоча в епоху постмодернізму це вже нікого не дивує. Наприклад, у французькій семіотиці в лиці Р.Барта тенденція демократичної відкритості, руйнування вузьких корпоративних рамок академічної вченості, розширення тематики вбік літератури стала нормою).

Знайдіть психолога в Україні або онлайн, ознайомтеся з цінами на послуги психологів, читайте та отримуйте безкоштовні поради психологів.

Говорячи про традицію ставлення до проблеми особистісного зростання у сучасній психології, виділяють три позиції: песимістичну, оптимістичну та обережну, умовно позитивну. В основу такого поділу покладено критерій віри - невір'я у людську природу (3). До речі, таке позитивне або негативне ставлення до власної природи безумовно впливає на самопізнання.

Існують потужні психологічні школи, які не вірять у позитивну природу людини. На думку фрейдистів, природа, на яку ми спираємось, є асоціальною та деструктивною. У біхевіористів настанова з цього приводу не негативна і не позитивна. Людина, на їх думку, є просто нейтральним об'єктом зовнішніх впливів, і ніяка природна сутність у цьому не заважає і не допомагає.

Іншій полюс - оптимісти, гуманістично зорієнтовані психологи (К.Роджерс, А.Маслоу). Вони стверджують, що кожна людина має безумно-позитивну, конструктивну сутність, що закладена як її потенціал і може активно розвиватися за певних умов.

Представники екзистенціальної, умовно-позитивної позиції (В.Франкл, Дж.Бьюдженталь) говорять про одначальну відсутність внутрішньої сутності у людини, але можливість її набуття в результаті самостворення. На їхню думку, позитивна актуалізація не гарантована, але є результатом свободного і відповідального вибору.

Мені особисто не хочеться бути категоричною та стверджувати, що спочатку ніякої внутрішньої сутності у дитини немає. Все ж таки самостворення повинно на щось спиратися, і якісь зародки, потенції майбутнього розквіту у кожного свої. Але я все ж відношу себе до умовно-позитивних як найбільш суб'єктних. Я справді вважаю, що ключовим у саморозвиткові є вчасний конструктивний вибір, що його людина здійснює самостійно.

Якщо розглядати особистість як реальну динамічну сутність людини, що визначає її схильність поводитися певним чином у певних обставинах (і додати слідом за Г.Олпортом, що кожна особистість потрапляє найчастіше саме в ті ситуації, у які хоче потрапити), то й особистісний розвиток треба буде розглядати як саме особистісну справу, багато в чому залежну від самої людини. Тобто йдеться про найголовніше життєве завдання, про задоволення базової життєвої потреби.

"У влаштованої і безпроблемної людини навряд чи прокинеться коли-небудь бажання очної ставки з самою собою", як зауважує М.Бубер (1995). Пожаліємо багатих, здорових і щасливих. Їм не до самопізнання.

Чи може людина просто час від часу вирішувати свої хронічні або гострі проблеми і жити далі не пізнаючи себе, тобто не розвиваючись? Може особистісне зростання як спрямовані, усвідомлені побудови й перебудови життєвого світу - це лише фантазія? Може людина розвивається як дерево, непомітно, стихійно, без зайвих зусиль і особливих перешкод?

Нещодавно відкрила свого улюбленого О.Мандельштама і раптом прочитала про шекспирівську для природознавства фігуру Ламарка. "…навіть затяті механісти (механіцисти? - Т.Т.) не розглядають ріст організму як результат мінливості зовнішнього середовища Це було б вже надто великим зухвальством. Середовище лише запрошує організм до росту. Його функції виражаються у певній прихильності, яка поступово й безперервно погашається суворістю, що зв'язує живе тіло і нагороджує його смертю.

Отже, організм для середовища є ймовірністю, бажаністю та очікуваністю. Середовища для організму - запрошуюча сила. Не стільки оболонка, скільки виклик.

Коли диригент витягує паличкою тему з оркестру, він не є фізіологічною причиною звуку. Звучання вже дане у партитурі симфонії, у спонтанній змові виконавців, у багатолюдстві залу та у будові музичних знарядь" ( Мандельштам О., 1990., с. 342-343).

Вихована на шкільному Дарвині, я пам'ятала про Ламарка лише те, що його треба критикувати, що він безумовно помилявся у своїх поглядах на живу природу. І раптом виявляється, що його можна вважати чи то не батьком сучасного нелінійного детермінізму. Середовище лише запрошує нас до змін, до зростання, а характер цих змін, траєкторія розвитку - це вже далеко не справа зовнішніх детермінант.

Серед шляхів, яким середовище запрошує людину до самопізнання, є природні і штучні. Природні - це, наприклад, шлях трауру, шлях горя, який кожна людина долає не один раз протягом життя. А до штучних можна віднести деякі психологічні, вірніше психопедагогічні шляхи, про один з яких я і хочу поговорити сьогодні.

Серед найсучасніших методів навчання самопізнання - французька навчальна програма, яка вже протягом десяти років апробується у Києві, як і в інших 35-и країнах світу. Програма має назву PRH, що перекладається як особистість і людські стосунки, Це психопедагогіка, розроблена французьким вченим А.Роше у межах экзистенциально-гуманистической парадигми з міцним психоаналітичним підґрунтям. Починаючи знайомитися із нарративною психологією, бачу й її безсумнівний вплив на французьку концепцію самопізнання та саморозвитку.

Організація під назвою PRH виникла у Франції у 1970 році, а дослідження, з яких вона виростала, були розпочаті ще у шестидесяті роки. Андре Роше та його колеги вивчали ключові центри особистості, способи їх взаємодії, намагаючись зрозуміти, як працює ця система в цілому. Предметом їх уваги були різні компенсаторні, захисні механізми, дитячі незадоволені потреби, непропорційні реакції та багато іншого.

Особистість є складною системою, різні моделі якої широко відомі у психології. Не вдаючись до їх докладного аналізу, зауважу лише, що однією з істотних складових кожної моделі є "Я" для інших, рольова підструктура, чи так звана персона, соціальне обличчя людини. І саме формування цієї підструктури особистості традиційно розглядається як розвиток особистості в цілому, її соціалізація.

Персона відповідає за регулятивні механізми психічної активності, поведінки, взаємодії з оточенням, від неї залежить якість адаптації. І соціальні очікування є тим життєдайним середовищем, яке сприяє актуалізації, дозріванню, становленню саме цієї складової особистості. Але чи виникає ця рольова складова у першу чергу?

Крім персони особистість як складна система має й декілька інших підструктур. Назвавши найповерхневішу, позначу й найглибиннішу, яку різні автори називають сутністю, душею, самістю, єством. Мається на увазі той найпотаємніший і найістотніший центр, те ядро особистості, яке інтегрує все психічне життя, всі аспекти індивідуальності. Це місце, в якому сконцентровано, заархівовано весь потенціал особистісного зростання, всю енергію самостворення.

Йдеться про цілком позитивну реальність, фундамент особистості, що стимулює динаміку життя завдяки найістотнішому прагненню існувати, бути. Саме в цьому прагненні слід шукати головні мотиваційні ресурси, що забезпечують особистісне зростання. Єство - це місце, де знаходиться особиста ідентичність, корені всіх позитивних рис, якостей, здібностей, обдаровань. Суб'єктність є камертоном, який чуйно прислуховується до голосу єства, зважаючи на потреби всіх інших особистісних центрів, їхні реальні, сьогоднішні можливості, наявні ресурси.

Але крім цього складного психологічного дослідження вони водночас проводили і дослідження педагогічне, яке було спрямоване на пошук загальнодоступного шляху до самопізнання. Не науково-філософського, не науково-психологічного, а буденного, такого, який показав би кожній людині, як можна крок за кроком йти до себе, до власної сутності.

Треба було знайти такі методичні прийоми, які були б зрозумілими кожному, хто хоче розкрити свої нереалізовані потенції, відчути внутрішні призови до дії, до самовиявлення. Необхідно було розробити такі семінари, у ході яких кожний учасник мав би змогу поступово звільнятися від самовідчуження, поглиблювати усвідомлення власної цінності, шукати і знаходити підтвердження власної неповторності, значущості, унікальності.

Яким чином організується навчання самопізнання? Наша свідомість завжди є свідомістю про…, свідомістю на щось спрямованою. У межах даного методу і відбувається таке поступове й дозоване самоспрямування. Відповідаючи на дуже конкретні запитання, учасники семінарів поступово конструюють тексти про себе, своє життя, свої потреби, очікування, взаємини.

Підкреслю, що під час саме письмового аналізу, під час створення свого нарративу людина навчається у своєму життєописі не лише представляти себе, але й водночас себе індивідуально конституювати, по-новому структуруючи свій життєвий досвід. Так поступово формується нова, більш цілісна та конструктивна оповідна (повествовательная) ідентичність. Згадаймо, що найвідоміший французький філософ сучасності Ж. Дерріда ніколи не ставив під сумнів пріоритет письмової мови над усною. І переважно на письмовому самоаналізі наполягає А.Роше.

Йдеться про аналіз феноменологічний, адже аналізуються переживання, емоційні стани, відчуття, які реально є в особистості, живуть у її душу, її тілі. Відчуття, які аналізується, є феноменомами, тому що вони суб'єктивні, тому що не піддаються об'єктивному аналізу. Нагадаю, що за Гайдеггером, феномен означає те, "що себе відкриває", а метод дослідження феноменів - описовий (дескриптивний). Кожен такий феномен суто індивідуальний, навіть у однієї особистості двох однакових переживань практично не буває. І кожне, якщо його проаналізувати, дає матеріал для самопізнання.

Ніякими методами, крім інтроспективного, неможливо виміряти, передати глибину, гостроту, складність, неосяжність душевних переживань. Як відомо, саме у сприйманні, яке для цього методу є центральним, емоційний стан, що репрезентує внутрішню проблему, дається у первинній очевидності. Людина має справу з чистим, незабарвленим оцінними судженнями власним досвідом. Досвід сприймається й переживається як очевидність, самоданність. Цей феномен сприймається і означається одразу і цілком.

"Я" - одна з підструктур особистості типу "персони", соціального обличчя людини, здійснює об'єктивування (термін Е. Гуссерля), продукує категоріальні, розумові предметності. Потік переживань дуже плинний, динамічний, тоді як "Я" виступає в ньому чимось стабільним, ідентичним: навколо нього, як навколо полюса, центруються акти самосвідомості. "Єство", глибинна. творча, інтуїтивна особистісна підструктура, здійснює вище об'єктивування - осягаюче або розуміюче мислення.

Учасник семінарів з навчання самопізнання не лише створює свої власні тексти, але й ділиться ними з іншими. Під час спілкування з іншою людиною кожен переосмислює, переробляє свою власну історію завдяки діалогу, що відбувається. Процес розмови ні для того, хто говорить, ні для того, хто слухає, не є пасивним. Коли ми розповідаємо комусь про себе, ми створюємо нову реальність, починаючи якось інакше розуміти окремі епізоди свого життя, по-новому переживати життя у цілому. Слухач порівнює із власним досвідом, досвідом своїх рідних та знайомих те, що він чує під час розмови, і непомітно для себе теж починає переструктуровувати свою особисту історію, своє тлумачення певних подій.

Емпіричні істини повсякденного життя конституюються шляхом складання історій, якими ми живемо (1, с.63). А історії завжди створюються для когось. У контексті саморозвитку вони створюються для полегшення самоідентифікації, саморозуміння.

Спираючись на погляди Дж. Міда, що їх викладає Х.Абельс, підкреслимо, що особистість може будувати свій наратив не лише у реальному спілкуванні, але й у комунікації із самою собою. "Самосвідомість є процесом, в якому індивід робить себе об'єктом власного сприймання. Мислення означає не що інше, як діалог, звернений до самого себе. Завдяки комунікації із самим собою індивід "тематизує" себе. Він стежить за собою, будучи водночас суб'єктом і об'єктом власної дії. Він спостерігає себе очима іншого і судить про себе по реакціях інших людей. Можна сказати, що він стоїть у центрі соціальної взаємодії і в той же час знаходиться поза нею" (1, с.28).

Найчастіше наратив будується навколо певних ключових подій, значущих життєвих епізодів, що колись кардинально змінювали розуміння себе. У наратив включаються найважливіші для даної особистості люди: батьки, діти, родичі, кохані, вчителі тощо. Крім тлумачення минулих подій нерідко створюється також певний ескіз власного майбутнього, формулюються бажання, плани.

Інколи ми стаємо своїми власними слухачами, але, на думку Мак Адамса, у такому випадку інтимного саморозкриття, як у справжньому спілкуванні, не відбудеться. Індивідуальний наратив стає все більш ясним саме під час спілкування з іншою людиною (див.6; с. 70). Для повсякденної особистості головне - публічність презентації, наявність уважного слухача. Вона не може настільки глибоко осмислювати свій досвід просто наодинці із собою, подумки, звертаючись до щоденника чи пишучи листа. Для неї природніше висловитися і тут же побачити враження, яке її новий текст про себе справляє на іншу людину.

В структурі автобіографічного дискурсу власне життя після такої розповіді починає сприйматися як активне чи не дуже, щасливе чи нещасне, складне чи просте, хаотичне чи організоване, упорядковане. Від подібних класифікаційних схем, що виникають під час розмови із випадковим слухачем, багато в чому залежать можливості подальшого усвідомлення власного досвіду.

Зростання є процесом, що відбувається природно, поки не виникне перешкод усередині самої людини або завдяки значущому оточенню. Серед детермінант, які підштовхують особистісне зростання, у концепції А.Роше розглядаються, по-перше, природний динамізм зростання, притаманний єству людини, по-друге, функціонування інших особистісних центрів, що обслуговують плідну життєдіяльність єства, і, по-третє, співробітництво людини з оточенням. "Природа людських істот є енергією використання свободи з метою сприяння власному зростанню, а отже і власній гуманізації" (8; с.157).

Перелічу головні засоби, які, згідно із спостереженнями А.Роше, допомагають визначити, як саме стати самим собою і зростати, а також настанови (attitudes), що спрямовують подорож до справжньої цільності та самореалізованості.

Чинники, які сприяють особистісному прогресові та запобігають стагнації:

наявність життєдайних взаємин;
існування та діяльність у злагоді із власним єством;
глибинна інтеграція з найважливішими реаліями власного єства (своєю ідентичністю, сутнісною діяльністю, ставленням до трансцендентного, смисложиттєвою мотивацією тощо);
лікування психічних травм минулого;
самопізнання завдяки аналізові набутого життєвого досвіду;
життя відповідно до мудрості власного тіла (Persons, 1997, с.158-16О).

Фундаментальні настанови, які забезпечують особистісний рух:

стійке прагнення до самопізнання;
відкритість власній внутрішній реальності;
бажання знати про себе правду;
упокорення в самоприйнятті та розкритті себе перед іншими;
рішимість рухатися вперед (бажання жити, бути собою, навіть більше ніж собою) (Persons, 1997, с.16О-162).

Усі люди мають внутрішні ресурси для саморозвитку, і цей процес, що дуже тішить, цілком не зупиняється майже ніколи, далеко не вичерпуючись дитинством, юністю, молодістю, навіть зрілістю. Самотворення не знає вікових меж. Воно не підпорядковується остаточно ані зовнішнім, ані внутрішнім умовам, хоча, безумовно, деякою мірою від них залежить. Цей детермінізм непростий, нелінійний, і простежити, що саме рішучим чином гальмує або підштовхує людину на шляху самотворення - це справді завдання, заради якого варто займатися психологією.

Отже, навчання самопізнання - не нонсенс. Буденний досвід може стати матеріалом феноменологічного аналізу, якщо на його основі складається певний автонаратив. Саме наративний модус існування індивідуального досвіду, що використовується у психопедагогиці, сприяє трансляції нових вражень, їх структуруванню та поглибленню самопізнання.

Потенціал саморозвитку, самовдосконалення закладено в кожній людині. Навіть найнесприятливіші умови дорослішання не можуть остаточно зупинити, істотним чином загальмувати цей переможний рух уперед. Як розгортається програма біологічного дозрівання, так відбувається і поступове, обережне, малопомітне втілення в життя незрівнянно складнішої програми самопізнання, особистісного розвитку, програми наближення до власної сутності, до глибинного єства.

У людини завжди є вибір, який здатний змінити смисложиттєві орієнтації. Це вибір - йти до себе чи не помічати цього найважливішого шляху, вибір траєкторії життєвого шляху, подальшого напряму самостворення. Саме вибір квантує час життя людини, позначаючи його головні віхи, вибір дає змогу вирватися з полону буденності і побачити нові обрії зростання.

Література.

Абельс Х. Интеракция, идентификация, презентация. Введение в интерпретативную социологию.- СПб, 1999.
Барт Р. Мифологии: Пер. с франц.- М., 2000.
Братченко С.Л., Миронова М.Р. Личностный рост и его критерии // Психологические проблемы самореализации личности.- СПб, 1998.- С.38-46.
Мандельштам О.Е. Вокруг натуралистов // Стихотворения. Переводы. Очерки. Статьи.-Тбилиси., 1990.- С. 341-345.
Рикер П. Повествовательная идентичность // Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика./ Пер. с франц.- М., 1995.
Фридман Дж., Комбс Дж. Конструирование иных реальностей. Истории и рассказы как терапия.- М., 2001.
Blatner A. Postmodernizm and psychotherapy goals// Individual Psychology, 53(4), Dec.1997.- P.476-482.
Persons and their growth. The antropological and psychological foundations of PRH education. Canada, 1997.-292 p.

Оцінка публікації