Як вмовити родичів на переїзд з зони активних дій

Важко прийняти той факт, що в зоні активної війни й досі залишаються люди. Причому не завжди вони лишаються там через неможливість виїхати: нажаль, нерідко буває, що ниточка, що з’єднує більш спокійні території, не розірвана, але люди не виїжджають.

Основні причини відмови від евакуації

Так стається, коли:

1. Старенькі люди не мають досить фізичних можливостей і психічних сил, щоб перенести стрес евакуації:  «Помру в дорозі»;
2. Люди мають в складі своєї сім’ї важкохворих, маломобільних рідних, або домашніх тварин, яких вони просто не мають як вивезти – і кинути не можуть через сумління і любов;
3. Люди просто не мають грошей, вони не готові по стану здоров’я йти пішки з міста, яке під загрозою руйнування чи захоплення,  а виїхати їм немає за що;
4. Люди, перевтомлені тривалим стресом, і тому гормон кортизол вмикає їм програму виживання і економії енергії: ніякої нової інформації мозок не приймає, світогляд різко звужується, свідомість сприймає лише те, що завжди було «в голові», і люди просто не можуть оцінити ситуацію, немов «деградують», не розуміють масштабу й серйозності загрози;
5. Люди знаходяться у стані «вивченої безпорадності»: вони наперед впевнені, що не зможуть, навіть не спробувавши – хоча об’єктивно це не так;
6. Люди у віці дуже консервативні, вони не можуть відмовитися від свого будинку, землі, звичок, сусідів і друзів. Так навіть після Чорнобильської аварії старі люди відмовлялися виїжджати: «Де народився – там і помру».
7. Окрема ситуація – прірва між світоглядними позиціями, коли родичі поділяють цінності «руського міра» і чекають на його «прихід», навіть не усвідомлюючи, що він  може їх буквально вбити.

Всі ці ситуації потребують різного підходу, адже аргументи у кожному випадку будуть інші.

В ситуаціях 1-3 необхідна дієва підтримка: авто, що приїде рятувати, люди, які допоможуть зібратися й виїхати, гроші, які допоможуть врятувати життя. Слова тут зайві: крила від них не виростуть і проблеми самі по собі не зникнуть. Немає сенсу «вмовляти» виїхати людину, яка не здатна навіть дійти до автобуса, або не має грошей навіть на необхідні по стану здоров’я ліки, щоб доїхати живою. Треба їхати й забирати, залучати волонтерів тощо – тобто надавати конкретну допомогу.

Стратегії переконання родичів

В ситуаціях 1-6, навпаки, є сенс саме говорити, умовляти, переконувати – але робити це тонко і з розумом, щоб не погіршити ситуацію. Цей спосіб називаються «підлаштуванням»: «Так, я розумію твої причини, але давай подумаємо ось про що…» А далі діємо одночасно в трьох напрямках:

• - Говоримо про пріоритети. Що дорожче тобі: будинок – чи перспектива того, що ми ніколи більше не побачимося, ти ризикуєш не обняти онуків, втратити здоров’я чи навіть життя? Треба «зачепити» значимі для людини цінності – вони стануть рушієм для зміни намірів.
• - Говоримо, як ваші родичі потрібні, дорогі і необхідні вам, як ви не уявляєте собі життя без них, як для вас важливо розуміти, що з ними все добре, ви хочете зберегти їм життя. Інколи це стає вирішальнім, адже старенькі люди просто не хочуть обтяжувати родичів і відмовляються від виїзду, і прості слова: «Ти мені дуже потрібна», - вирішать усе. При цьому не кажіть людині, що вона поступає нерозумно, нерозважливо тощо – говоріть лиш про свої почуття, щоб не викликати відторгнення (це – відома тактика «Я-повідомлень).
• - Говоримо про перспективи: чим ти займешся, коли виїдеш, як допоможеш комусь, як зможеш пройти лікування, як врятуєш своїх домашніх улюбленців. чи як зможеш реалізувати свої можливості (знайти роботу в безпечному місці, доглянути онуків, щоб ми могли працювати і утримувати родину тощо).

Обмеження контролю та прийняття реальності

Що ж до останнього випадку, коли ви з рідними вам людьми ментально опинилися по різні боки воюючих сторін, треба просто прийняти цей факт. Вони дорослі люди, їх погляди сформувалися вже давно, вони довгий час лишаються під впливом російської пропаганди, а опиратися цьому нелегко, вона реально зомбує. Проте насильно «врятувати» людей від їх поглядів неможливо. Можна вивезти їх з «руського міру», але неможливо вивести «руській мір» з них. Лишіть їх у спокої – і відпустіть. Кожна доросла людина відповідає за себе сама, не беріть цей тягар відповідальності на власні плечі, це не ваша зона контролю.

Прийміть той факт, що війна забирає людей і фізично, і ментально. В когось членів сім’ї вбили, в когось вони померли в психологічному плані – і ви не бог, щоб воскрешати.

Якщо ж ці люди дуже важливі для вас – просто не втрачайте зв’язок, пишіть, дзвоніть, підтримуйте контакт і уникайте будь-яких політичних тем. Можливо, після перемоги і «протверезіння» ви витягнете людину за цю тоненьку ниточку. Дайте собі і їй цей шанс.

Отже, прийміть і робіть те, що ви зможете робити, і не намагатися вирішити проблеми на тому рівні, на якому ви не маєте сил, ресурсів і резервів. Інакше ви просто «перегораєте», і тоді війна буде мати ще одну жертву. Не дайте їй такої можливості!

З повагою, психолог Наталія Царенко.

Дата публікації 2022-08-05 в 21:21:41