Відносини з батьками на відстані

Добрий день так вийшло, що мої батьки ще у 2016 поїхали в Канаду, а я залишилася в Україні. Спочатку я думала, що приєднаюся до них, але потім познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і почали зустрічатися з ним. В його плани не входило кудись переїзжати, тому і я залишилася в Україні разом з ним. До 2020 року в нас було дуже щасливе життя, ми з чоловіком багато їздили, і батьки нас відвідували десь раз на рік. Але потім почався Ковід, і після цього ще і війна і так вийшло, що тепер ми з батьками не бачилися у живу вже чотири роки. Але справа не тільки в цьому. В мене є відчуття, що навіть емоційно я перетворилася для мами із рідної доньки на якусь дальню родичку, типу племінниці, з якою вона іноді спілкується по Скайпу, але не більш того, і навпаки, дальні родичі, такі як двоюрідний брат, його дружина та діти стали для них набагато ближче. В своїх розмовах вона постійно говорить про ту родину і для дітей двоюрідного брата мама стала майже як рідна бабуся. Восени цього року я думала приїхати до них у гості хоча б на якийсь час, але не получилося, бо вже навесні дізналася, що я вагітна. І я розумію, що це дуже егоїстично, але дуже хотілося би що б вона приїхала на народження сина, але вона не хоче, бо у країні війна і вона не зовсім здорова. Але мені все одно здається, що якби в неї було дуже сильне бажання вона би знайшла шляхи приїхати ( І з цього приводу трохи сумно. Тим більше ми живемо не у зоні бойових дій, а у більш менш спокійному місті, де за усю війну прилетало лише один раз. Є відчуття, що вона спокійно прийняла той факт, що діти двоюрідного брата будуть для неї, наче рідні онуки, а рідного онука вона буде бачити лише іноді по Скайпу. Від цієї думки мені дуже сумно та самотньо. Тим більше там у Канаді з дітьми двоюрідного брата окрім моїх батьків допомогають майже усі їх бабусі та дідусі. А в моєму житті єдиною по справжньому близькою людиною залишається чоловік, я його дуже люблю і він мене любить, а з його мамою стосунки холодні та нейтральні. Всі знайомі тепер також далеко по різним містам та країнам, бо я переселенка із зони бойових дій. Я не уявляю, що буде зі мною якщо не Дай Боже щось трапиться із чоловіком, бо морально жива тільки завдяки ньому та нашому коханню. Підкажіть будь ласка, як прийняти цю реальність що батьки стали далекими та перестати ревнувати до сім'ї двоюрідного брата? Дякую заздалегідь