Вихід із залежності від людини. Як знати, що це правильне рішення і чому так важко?

Доброго дня.

Після чергового непорозуміння з чоловіком я почувалась дуже пригнічено і в розпачі. Але зрозуміла, що більше немає сенсу щось обговорювати, з'ясовувати чи домовлятися.

Тому що розмови з ним про стосунки завжди ведуть до того що він говорить ніби я все собі накрутила, неправильно сприймаю. Останнім часом я перебуваю у відчутті, що я погана, а він хороший. Хоча при тому що він ніби у всьому чудовий – я почуваюся дуже нещасливою, пригніченою, розчавленою, часто плачу і страждаю.

Зізнатися собі в цьому, у цих почуттях що мені так погано в цих стосунках я можу тільки наодинці з собою.

Я не знаю як пояснити, але коли я з ним, коли фізично поруч перебуваю, чи в розмові або переписці, я ніби інша людина. Я не можу сказати чи навіть вільно думати, що мені погано і я не хочу бути з ним у стосунках.

Останнім часом все частіше помічаю що я все беру на себе, пояснюю навіть в діалозі йому, що наші непорозуміння – це
все через якусь мою провину. Ніби я на автоматі сама ж себе компроментую.

Потім я розумію що це не справедливо, це неприємно і боляче. Я не хочу так. Мені гидко від цього.

Отже, після чергового непорозуміння я проаналізувала ситуацію, зрозуміла що він повів себе дійсно підло і недопустимо. Та вирішила вже не говорити про це з ним. Тому що говорити немає сенсу.

Я вирішила почати змінювати щось зі своєї сторони, подбати про себе, а не чекати змін. Нічого не змінюється в плані якості стосунків, стає тільки гірш.
Вирішила розібратися для себе в ситуації, зайнятися своїм бюджетом, планувати навчання і подальшу кар'єру, адже в мене ще є час щоб змогти стати на ноги і згодом жити окремо... Прямо зараз піти мені нікуди.

Сумніваюся чи варто розлучатися через те, що у нас двоє дітей. Удвох дбати про дітей легше. Ніби все вже налагоджено і нормально. Я хочу бути зі своїми дітьми і щоб вони були щасливі. Думала про те, що можна було б ще так дожити до повноліття дітей, а далі вже робити що хотіти. Але ж ще не відомо що буде, а зараз життя триває і я нічого не здатна дати ні дітям, ні чоловіку, ні собі, бо я повністю розбита, лише прикидаюся нормальною і живою.

Я вирішила потроху брати себе в руки і готуватися до розлучення. Це огидно, що я думаю про це але не кажу йому нічого. Проте просто так вже піти в мене немає ресурсів. І я не впевнена в цьому рішенні взагалі. Чи хочу, чи зможу, чи варто?

Пишучи це все тут я усвідомлюю наскільки жахливе моє становище загалом. Наскільки я огидна своєю неспроможністю зробити якийсь реальний крок.