Відносини з донькою.

Всім доброго вечора. Цікавить питання, стосовно відносин з донькою. Їй зараз майже 7 років і я відчуваю, що вже зламала людину. З самого її народження я дуже суворо з нею проводилася. Іноді навіть грубо. Хоча я безмежно її кохаю. Просто не змогла в собі побороти неадекватну поведінку, коли дитина починає волати. Для мене це дорівнює тортурам. Дівчинка взагалі дуже розумна. Цікава. З дивовижним внутрішнім світом, фантазією. Але через мою періодичну неадекватну поведінку, коли я неконтрольовано починаю придиратися, переходити на крик (не вдається заспокоїтися, навіть навпаки, коли намагаюсь, ще більше розходжуся), розумію, що завдаю абсолютної шкоди людині. Бо я непостійна та нестабільна. Іноді агресивна. Здається це називається 'істерична мати'? Хоча раніше все було інакше. Намагалася зрозуміти, пояснити, все тільки через діалог. Не розумію, в який момент все змінилося. Зараз, через півтора роки війни я розумію що в мене немає сил навіть на вулиці з донькою гуляти. Я з нею не граю, бо не хочу. Разом з тим на мене сильно давить відчуття, що я не заклала традицій, якоїсь сімейності, цінностей та їх ролі в житті. Все якось тече безглуздо. Марно. Прісно. І чим далі, тим більше відчуваю розпач, сором, сум, біль, що я все все зробила не так і виправити нічого неможливо. Бо як там? Все закладається до 3 років? А я вже таких дров наламала. Питання в тому, чи є шанс виправитися та пом'якшити наслідки своєї поведінки? Як боротися зі своїми перепадами настрою та істеричними та депресивними напливами? Чи є якісь інструменти як нормально реагувати на поведінку дитини, коли вона не слухається чи бунтує? Чи з такою холодною та скупою на позитивні яскраві емоції матір'ю дівчинка виросте залежною від сторонньої думки та від партнера, вимагаючи від партнера уваги? П.С.: завжди роблю їй компліменти, завжди кажу що вона гарна та розумна, як багато вона значить для мене, але аб'юзивні чи образливі фрази все одно проскокують. Дуже сумбурно, але сподіваюсь, думку та проблему змогла донести.