Я відчуваю самотність через недовірливий і злий характер. Допоможіть!!

В мене в житті є дві основні проблеми, які мене дуже мучають і не дають жити нормально:
Перше то є недовіра абсолютно до всіх: починаючи від продавця в магазині і закінчуючи рідними. З віком вона лише посилюється, і як я помітила, переростає у манію: мені весь час здається що люди мене хочуть обікрасти чи обманути. Мої страхи не зовсім безпідставні: мене двічі кидали з роботою, через моє наївне лице, обкрадали, намагались скористуватись, і у випадку з рідними, коли я чимось з ними ділюся-вони використовують це проти мене у сварках. Тому я дуже закрита людина, друзів у мене немає. Це не було прямо великою проблемою, якби я не шукала близькості. Я хочу побудувати близькі стосунки з чоловіком, але це не можливо без довіри. Відкритись я чоловікам не можу, боюсь що вони дізнаються мене ближче і відкинуть..нажаль так вже було.
Друге) я помітила що з віком мій характер стає як у мого батька: злий. Я постійно хочу помститися за найменший натяк на несправедливість і обман мене. Я постійно хочу покарати. Наочний приклад з сусідами: я попросила їх вести себе тихше після 10 вечора. Вони погодились, але продовжували шуміти. Я терпіла це 2 ночі, а на третю стала шуміти ще сильніше ніж вони, коли вони лягли спати. Це наче допомогло короткостроково. Проте в довгостроковій перспективі це не допоможе побудувати приязні стосунки з ними. І так з усіма. Якщо я не можу покарати людину, я подумки бʼю її по морді, або виливаю на неї грязюку, або звільняю її з роботи. З батьком стосунки дуже недовірливі, він прекрасний маніпулятор і в моїй родині його всі бояться, я вважаю що якщо я з ним не сварюсь протягом тижня, то це вже найвищий рівень, стеля наших стосунків.Мені до батькової поведінки не вистачає лише погроз-і тоді мене точно сприйматимуть як неадекватну агрессорку від якої варто триматись подалі. З цієї причини я боюсь народжувати і виховувати дитину- я боюсь посіяти в ній цю злість, грубість і жорстокість. Я не хочу продовжувати це зло. З іншого боку, мені хочеться побудувати сімʼю, я відчуваю неймовірну самотність. Я скочуюсь у слизьку яму відчаю , нема на кого покластися і розкрити душу, все тримаю у собі. Від підліткового віку постійно думаю про суїцид. мене зупиняє думка: краще мати найжалюгідніше життя на землі ніж горіти в пеклі..
як огидно, що я настільки жалюгідна-в мене немає ні подруг, ні хлопця, ні досягнень, я живу у бідності і перебиваюсь тимчасовими роботами, бо люди мене не люблять і я не можу побудувати з ними довірливих стосунків.