Тривога маскує депресію

Коли я тривожусь і страждаю, я відчуваю, що живу. Весь час я намагаюсь позбавитись тривоги, думаю боже ну чого мені так важко, важче ніж іншим. Я звикла вчити багато в короткий термін, постійний стрес, екзамени, ти постійно кудись біжиш, і в тебе ще куча всього, що треба зробити і щоб чогось досягти, тобі треба ще декілька років. Це все супроводжується великою відповідальністю. Плюс перфекціонізм, я ніколи не буваю задоволена собою, дуже рідко. І от коли я змінила свою сферу на менш стресову, монотонну, де менше відповідальності, менше невизначеності, стало легше морально. Але я відчула беззмістовність, сум, наче чогось не вистачає, дуже, прямо наче в мене щось важливе забрали. Я думала от заживу без цих стресів своє краще життя. А вийшло що я відчувала себе наче тряпка, не хотілось вставати з ліжка, не те щоб довше поспати, а якось важко зусилля прикласти, щоб встати. Їла багато солодкого. Просто тянула себе, нічого не хотілось. Я думаю я це помітила, бо не було тривоги. Все було стабільно, визначено, як я хотіла, але мабуть нікуди було розвиватись і рости, а я так не звикла. Нарешті можна було зайнятись якимись справи не пов'язаними з навчанням чи роботою, а я нічого і не хотіла. У мене депресія завжди, перманентно все життя. Я це і так знаю, я завжди себе тягну, інші якось легше відносяться до життя, біжать бігом, спішать, радіють життю, а я себе ледь тягну. Таке відчуття, що іншим все дається легше. Хоча реальність однакова для всіх. Я проблеми сприймаю катастрофічно. Поки не вирішу всі проблеми, то і не можу ні на чому сконцентруватись. Так і живу, постійно вирішую проблеми. Треба радіти, а я не можу, бо стільки ж проблем. І взагалі, навіть коли все добре, я не відчуваю радості. У мене таке все життя, не з якогось часу, а скільки я себе пам'ятаю. Просто тривога якось мене активує до дій, коли тривожусь знаю, треба зробити то і то. Тривога вона одномоментно і допомагає і калічить життя, бо я не просто переживаю, я дуже за все переживаю, думаю це розлад. Коли інші добре себе почувають я переживаю, коли інші переживають мені хана. Я просто хочу розібратись, що зі мною. Я допускаю, що я народилась з таким балансом речовин і гормонів в мозку, тому я така. Коли тобі сумно, пусто, відчай і не хочеться жити, коли ти просто відчуваєш фізично це усе, то як думками все буде добре можна шось змінити. Я пробувала шукати у всьому хороше, концентруватись на хорошому, але це не змінило нічого. Хоча у мене все було добре.