Підлітки

Я живу з 2 молодшими братами , матірʼю та батьком, сьогодні коли 2 моїх брата повернулися зі школи, я попросила їх зайти до мене в кімнату допомогти дістати навушник який упав за ліжко, ніхто з них так і не зайшов я зробила все сама і сказала дякую вже не треба , через 5 хв , брат заходить до мене і починає залазити на чисту постіль своїми грязними ногами в грязних шкарпетках, мої 20 прохань не робити цього на моїй постілі де я сплю він ігнорує , я починаю злитися й псіхую ( на жаль ☹) приходить мама забирає його з моєї кімнати і відчитує мене що «ти сама його покликала а тепер кричиш на бідну дитину» (бідній дитині 10 років) (мені 16) на цьому відчитування не припиняються , мама продовжує мене злити а брат тим часом бере коробку від булочок , де було дуже багато великих кришок , від слойоного тіста , й висипає це все на мене , на постіль , подушку , мені це все потрапило на волосся , заплуталось там , у мене на цьому моменті починається істерика я не розумію за що це все мені , за те що я попросила не лізти грязними ногами на постіль ? Я в істериці кажу «швидко прибери це все з моєї постелі» на що мама захищає його каже «сама прибереш , не треба було його кликати і потім виганяти» у мене починається якась жахлива істерика, мене починає сіпати , я тупаю ногами , кричу , захльобуюсь слозами , ( не знаю чому у мене така реакція , розумію що це не нормально але не можу зупинитися, мною в такі моменти рухає леше гнів , ненависть й образа ) мене ще більше ображають через таку реакцію, мама мене дуже сильно ображає словами , зачіпає за живе ( за моє навчання, роботу , за те що я сиджу в дома а подруги мої зараз гуляють, тобто переходить на зовсім інші теми і відчитує мене за все що тільки можна ) я продовжую битися в істериці намагаюсь їй пояснити свою точку зору . Намагаюсь донести що не розумію за що з мене це знущання зараз , за те що попросила злізти з мого ліжка грязними ногами . Але у відповідь чую леше яка я противна і взагалі псіхована . І тут я почала просто їх всіх обзивати , матюкнулася декілька разів ( зараз дуже соромно але тоді слова самі вилітали ) я жахливо себе вела і не розумію чому в пориві гніву завжди так , я кричала щоб мати мене облишила , не ходила за мною і не відчитувала мене , але вона ігнорувала , я просила її вийти з кімнати в істериці, й навіть казала що вже не можу контролювати себе, казала вийди бо я тебе зараз вдарю 🤦🏻♀ . Бо я просто неможу коли вона стоїть надімною і каже мені все те від чого мене розриває від болю з середини , прошу вийти і не говорити цього а вона продовжує, я просто в такі моменти падаю на підлогу , кричу в подушку, бʼю повітря руками , й голосно ридаю , і нічого не можу з собою зробити. Я ще дуже довго й голосно ридала після того як мама все сказала ( і поки вона сиділа з братом на дивані і казала який він гарний хлопчик а я псіхована) зараз я заспокоїлась і мені страшно від своєї реакції . Так я ще досі жахливо ображена бо не розумію чому так важко облишити мене коли прошу вийти , і чому я не можу злитись якщо мені буквально роблять моральну й фізичну шкоду .

Дайте якусь пораду, будь ласка, окрім втручання поліції. На данний момент я живу в Німеччині. Протягом вже майже 6 років страждаю від суїцидальних думок, депресії (на мою думку) і насправді дуже багато інших психічних проблем які інвалідизують мене. В Німеччині мені дуже погано, бо не зважаючи на моє знання німецької, мене булять. Булять не тільки мене, а й всіх українців зі школи, на що дирекція школи закриває очі. Відповідно до цього, мій моральний стан погіршився. В 10 років вже мала невдалу спробу суїциду, зупинилась, бо було неймовірно боляче. Зараз перманентно займаюсь само ушкодженням, і не зважаючи на все бажання вмерти, просто не вистачає сили духу зробити цього. В Україні мені діагностували шизотипічний розлад та депресію (в деталях не пам'ятаю, мені було 11-12). Зараз терміново потребую психічної допомоги, бо відчуваю що тепер через ці проблеми я небезпечна не тільки для себе, але й для оточуючих, бо розумію що мій здоровий глузд зникає. Я постійно розповідаю матері як мені жахливо (але в подробиці не вдаюсь) і що мені вже терміново треба психіатр, але їй все одно. Під час одного зі своїх епізодів я зламала собі костяшку на безіменному пальці, але вона не дозволила мені йти в травмпункт. Пройшло вже чотири місяці, а там все ще синець та болить. Я не знаю що робити, вона відмовляється вести мене до психіатра ігноруючи мої проблеми, в голові вже лише кинутись під поїзд

Чому я так сильно прив\'язана до свого великого м\'якого ведмедя? Я люблю його більше за будь яку людину в моєму житті. Коли мені погано я обіймаю його. Я завжди обіймаю його, і особливо поки сплю. Якщо перед сном я його не обіймаю, я не сплю до пізна (інколи взагалі не сплю). І oт буквaльнo недaвнo я cильнo зacумувaлa тa плaкaлa, oбійнялa йoгo й вcе, буквaльнo зa xвилину я не плaчу і мені легше. В мене є 10 друзів і пів школи з ким я просто спілкуюсь, хоча насправді я дуже несоціальна і боюсь кожного з цих людей і почуваюсь некомфортно навіть з друзями. Але чесно, я б залюбки ходила з ним на вулицю аби почуватись більш безпечно, але не роблю просто тому що люди вважатимуть мене дурною. Чомусь я так прив\'язана лише до нього, хоча в мене ціла купа м\'яких іграшок любого розміру. І цей ведмідь не є чимось з мого дитинства чи щось таке, мені його подарувала якась соціальна програма яка допомагає українцям в Німеччині. Чесно не розумію чому він такий важливий, і навіть думка про його заміну мене лякає. Коли мені сказали що під час переїзду я навряд чи зможу взяти з собою ведмедя, в мене аж почалась істерика, я дійсно боюсь залишитись без нього.