Статі і постаті. - Титаренко Т.М.
Статі і постаті.
Статті доктора психологічних наук, Титаренко Т.М.
Стать - характеристика людини, на яку не можна не звернути уваги. Саме в статевій належності людина передусім відчуває свою біологічну природу, її незмінюваність, заданість. Але далеко не лише біологічну. Стать керує і детермінує, наголошує й умовляє. Вона береже, захищає, стає джерелом енергії, натхнення, радості існування і раптово знецінює, обурює, завдає болючих ран, штовхає в депресії, призводить до кримінальних учинків.
Психологія статі, статевих відмінностей, статевої соціалізації, особливостей взаєморозуміння та взаємодії, проблема самотності, пошуків партнера, сексуальних стосунків, психологія кохання та справжньої близькості, причини конфліктів і розлучень - ця тематика завжди була в центрі наших професійних і суто людських інтересів. Поступово наукові пошуки, поєднуючись із дедалі активнішими спробами психологічного консультування, надання психологічної допомоги наближалися до життя.
І сьогодні наша подружня пара, наш життєвий та професійний союз уже не мислить себе без спільної праці, без майбутньої книжки "Статі і постаті". Ми плануємо постійно вести рубрику під цією назвою в газеті, подаючи до неї як суто дослідницькі, наукові матеріали, так і узагальнення досвіду консультування, тренінгової роботи. Ми хочемо, щоб у цій рубриці читач знаходив для себе щось значуще, цікаве, важливе, іноді серйозне, а часом і жартівливе, щоб у нього виникали запитання та бажання чи то погоджуватися з авторами, чи сперечатися з ними. Ми - Титаренко Тетяна Михайлівна і Васютинський Вадим Олександрович - теж далеко не завжди погоджуємося одне з одним і думаємо, що різні погляди не тільки дратують і засмучують, а й штовхають уперед, розвивають і допомагають працювати, наближатися до істини. Запрошуємо всіх, хто небайдужий до психології статі, до діалогу та співпраці. Сьогодні рубрику розпочинає жінка - Т.Титаренко.
Стать і культура
Поговоримо про деякі давні традиції трактування людської статі, що традиційно існують в різних культурах та непомітно впливають на наше ставлення до чоловіків і жінок сьогодні.
Поведінку чоловіка-героя в античній архаїці визначає жіноча постать - "мойра", доля, яка не передбачає індивідуальної відповідальності за те, що відбувається. Людська доля діє з природною непохитністю, всі події життя ніби запрограмовано. У персонажів гомерівського епосу є могутні боги як чоловічої, так і жіночої статі, на яких списуються і поразки, і перемоги.
У літературі Стародавнього Єгипту про жінку можна прочитати як про сонм пороків, мішок всіляких хитрощів. Жінка легковажна, капризна, нездатна берегти таїну, брехлива, мстива й невірна. А чоловік, на відміну від неї, виходячи з єгипетських казок, вірний, турботливий, відданий і розсудливий. Незрозуміло, правда, як можна бути вірним такій потворі? І цей ангел, цей турботливий чоловік має право бити дружину палицею, якщо треба, і, ясна річ, якщо хоче - має наложниць. Якщо ж жінка, не дай Боже, заводить коханця, навіть палиця не допоможе. Її треба просто вбити. Коротко і ясно. Добре, хоч Клеопатра як цариця всім їм утерла носа...(див. Монтэ П., Египет Рамсесов.- М., 1989, с. 52-57).
Думаєте, це особливість тільки Єгипетської культури? Зовсім ні. Чимало відомих грецьких філософів впевнено й авторитетно писали про жінку як про вторинну істоту, нижчу за чоловіка. Ось, наприклад, з дитинства знайомий кожному, хто вивчав у школі математику, Піфагор:
Існує добре начало, за яким Утворено лад, світло й чоловіка, І зле начало, за яким утворено Хаос, тьму і жінку.
Коментарі, як кажуть, зайві... 
Один з безпосередніх учнів Сократа Ксенофонт Афінський вважав, що відмінності між статями обумовлені з неба, і це цілком виправдано з суспільної точки зору. Чоловікові більше відповідають заняття поза хатою, починаючи з полювання, землеробства, скотарства і закінчуючи війною. А жінка більше розкривається, проявляє свої схильності всередині хати, адже її функція - берегти вогнище, готувати їжу, виховувати дітей. Як бачимо, традиція "кухня, церква, діти" має давню історію.
Більш знаний учень Сократа Платон не був таким ортодоксом і формулював свої думки з цього приводу більш демократично: "… все величне і те, що схиляється до сміливості, має чоловіче обличчя, те ж, що тяжіє до скромності і благопристойності, більш підходить жінкам…" (Платон. Законы.- Собр. соч. в 3-х тт. - Т.3.- Часть 2.- 1972.-С.282). Виходячи з природних особливостей статей і треба будувати системи освіти і виховання молоді. На думку Платона, жінки нарівні з чоловіками можуть тренуватися і у їзді верхи, і у стрілянні з луку, і у гімнастичних вправах, щоб "плести життя…зовсім не мізерне та малоцінне" (Там само-С.285).
На думку Аристотеля та Гіппократа, вельмишановних класиків філософії та медицини, жіночий плід отримує душу пізніше, ніж чоловічий. Добре, хоч взагалі отримує... А за Фомою Аквінським жінка - це просто чоловік, який не розвинувся до призначеного йому стану. Такий собі привабливий напівфабрикат.
Читаючи грецькі сатиричні епіграми, легко знаходжу ті ж самі мотиви, що й у єгіпетських казках. Тут є й епіграма на жінку, яка зловживає алкоголем, і на стару, що переслідує юнака, і на ту, що продає себе. Ось характерний приклад:
Про жінку. Вогонь и море - зло, а третє зло - жона. Я впевнений - найперше зло вона. (Греческая эпиграмма.- М., 1960.- с. 383).
Коли пантеїстичні релігії починають поступатися релігіям монотеїстичним, Божий промисел вже не сприймається як єдина детермінанта всього, що відбувається з чоловіком або жінкою. У ранньохристиянсько му періоді Бог лише окреслює істинний шлях, а свобода вибору залишається за подорожнім. Якщо у поганських релігіях культи страждань (страстей), смерті та воскресіння, культи Діоніса та Озіріса, Орфєя та Деметри є загалом циклічними, бо пов'язані з різними порами року, то тепер єдиний бог вже не повертає час назад за своїм бажанням. Людська стать, як і час життя, стають екзистенціальною реальністю, яку приймаєш як даність.
У Біблії є дві версії створення людини: народна і жрецька. За народною спочатку виник чоловік з праху та дихання життя, а вже потім другорядна істота - жінка - з його ребра. За жрецькою і чоловік, і жінка бути створені одночасно й однаковим чином за образом і подобою Божою, у завершення його задуму, в останній день творення світу.
Далі у книзі Буття йдеться про бога Яхве, який на початку часів посадив сад в Едемі на сході і дозволив людині їсти від кожного дерева у цьому саду, крім дерева пізнання добра і зла, попередивши, що якщо заборону буде порушено, людина помре. Але змій, що був хитрішим за всіх звірів польових, зваблює жінку, знаючи, що люди не помруть, а стануть як боги, що знають добро і зло. Єва їсть яблуко і дає покуштувати Адамові, за що бог їх проклинає та виганяє з саду. "З моменту виголосу прокльонів божественним суддею все ніби залишається незмінним: жінка буде зваблювати чоловіка, але залишиться його рабою і буде народжувати йому дітей у муках, а чоловік буде смертним і буде у поті чола їсти хліб" (Левин И., Грехопадение // Мифологический словарь.- М., 1991.- С. 163).
Так християнство обґрунтовує знайомі кожному і сьогодні погляди на гріховність жінки, про її "злу" природу. Щоправда, апостол Павле сповіщає християнський світ, що жінка також боже створіння, що Христос спокутував гріхи як чоловічі, так і жіночі. Але масова свідомість все ж залишалася впевненою у жіночій підступності.
На території Київської Русі довгий час панували дохристиянські, поганські вірування, навіть побіжне знайомство з якими дає змогу зрозуміти, чому ставлення до жінки було дещо прогресивнішим, ніж у Європі. На слов'янському Олімпі було чимало не лише богів, але й богинь ще з часів трипільської культури. Як одну з найважливіших князь Володимир Святославович увів у державний пантеон Мокош, покровительку родючості, жіночих робіт, дівочої долі. Культ Мокоші у ХП сторіччі доповнюється культом її дочки П'ятниці, заступниці поля, скотини, торгівлі. Християнізація свята П'ятниці привела до культу святої Параскеви-П'ятниці, і з ХШ сторіччя п'ятниця завжди була днем торгівлі. Почиталася також богиня весіль - Лада та її дочка Леля, що була богинею весняного оновлення природи (Іванченко М.Н., Дивосвіт прадавніх слов'ян.- Київ, 1991. - С. 91-100).
До речі, вже в середині Х1Х сторіччя ставлення до жінок в Росії було досить типовим. Так, у "Прислів'ях російського народу", що їх зібрав відомий лексикограф та етнограф В.І.Даль, про жінку - жодного приємного слова. Дивіться самі: "Волос долог, да ум короток", "Баба бредит, да черт ей верит", "Где черт не поспеет, туда бабу пошлет".
В епоху середньовіччя з його рухом від нижчого тварного світу до вищого, ідеального, ставлення до чоловіків і жінок з боку суспільства стає досить жорстким. І тут вже роль нижчої істоти і роль істоти вищої визначаються однозначно. Плин часу життя перестає бути казково нелінійним, наповнюючись есхатологічним чеканням Великої події, пришестя месії. Ставлення до власного життя завдяки цьому напружується, набуває дещо песимістичної цілеспрямованості, адже золоті часи позаду, у минулому, а попереду лише занепад.
Повсякденна життєдіяльність постійно супроводжується закликом: "Memento mori" . Серед яскравих культурних ідей епохи - "танок смерті", де живі танцюють разом із страшними мерцями, серед яких є й власний двійник, я сам. Життя і смерть цілком залежать від гріховності помислів і вчинків, від оцінок оточення. А гріховною істотою є безумовно жінка, яка є яблуком чвар між Богом та Сатаною. Вона метається між добром і злом, чорним і білим, без відтінків і середини. Такою є тенденція до маніхейства: опозиція Бога та Диявола, мороку й світла, холоду й тепла, діяльності і неробства, життя й смерті.
Для людини цього історичного етапу існує детермінація зверху і знизу: подвійний нагляд з боку ангела-хоронителя й демона-спокусника. Без жорстких кордонів такий життєвий світ важко собі уявити. У ньому мають бути лише свої, ті, на кого можна орієнтуватися, намагаючись відрізнити погане і добре, реальне й ілюзорне. Для чужаків, тих, хто поза цими кордонами, все навпаки.
Людина Відродження характеризується не лише вираженою індивідуальною активністю, яскравою суб'єктністю, але й певним демократизмом щодо статевої нерівності минулих часів. Жвавість, квапливість, жадоба до якнайповнішої самореалізації сприяє захопленню власними можливостями та здібностями, інтенсифікує потребу у саморозкритті не лише у представників сильної статі, а й у жінок. Тема всевладдя часу, його руйнівного плину є водночас темою насолоди життям, захоплення молодістю. Про скінченність життя все вже відомо, тому, за логікою Відродження, ще більше хочеться насолоджуватися тим, що є тут і тепер. А як можна насолоджуватися, постійно думаючи про підступність та гріховність жіночої статі?
Від Фортуни як єдиної детермінуючої сили людину Відродження звільняють власна воля і розум. Роль Фортуни у житті активної і сміливої особистості перестає бути такою фатальною, як раніше. І чоловікові, і жінці дозволяється певне моральне експериментування, адже якщо часу для задоволень замало, треба ризикувати, бути наполегливішим. Щоби перемагати саму долю, Фортуну, людині необхідно постійно долати у самій собі всі ті вади, які гальмують самореалізацію.
Перемога над часом стає нескінченним борінням людини з самою собою. Така перемога набагато цінніша і складніша, ніж перемоги над іншими. Могутності Смерті протиставляється не менш всесильна богиня кохання Венера, Ерос, який можна порівняти за владою над людиною лише з Танатосом. Все, що Смерть знищує, Венера відтворює. зникає лише форма, а матерія не руйнується. Найважливішими стають ідеї безперервності розвитку, нескінченності всього живого (Виппер Ю.Б. Творческие судьбы и история / О западноевропейских литературах ХУ1 - первой половины Х1Х века.- М, 1990. - С. 27-29).
У добу Відродження жінка робить спробу сміливо увійти у суспільне життя, не поступаючись чоловікові ані інтелектом, ані естетичним смаком. Однією з відомих представниць епохи гуманізму, наприклад, була Ізота Ногарола, що жила у першій половині ХУ сторіччя. Соціальна сміливість, креативність жінки у цей період, напевно, дещо вплинула й на сексуальні орієнтації, й на сімейні традиції. Цікаво, що такі титани Ренесансу як Брунелескі, Донателло, Мазаччо, Пьєро делла Франческа, Вероккьо, Боттічеллі, Леонардо, Мікеланджело, Рафаель залишилися неодруженими (Гогуадзе В.В., Человек в искусстве.- Тбилиси, 1989).
Новий час, XYII сторіччя, стає часом усвідомлення власних обмежень. Після минулої маніфестації суб'єктності відчувається, що людське життя все ж не може бути їй цілком підпорядкованим. Власна ініціатива як з боку жінки, так і з боку чоловіка - це добре, але ще краще мати до неї відповідне походження, покровителів, захисників. Вже не рішення Творця, не абсолютна залежність від його волі, не п'янка вседозволеність Відродження визначаються ставлення людини до своєї статі. Реформація розробляє різні форми індивідуальної, і передусім чоловічої активності, а значить і порятунку під час Страшного суду, наполягає на необхідності наповнення кожної години значущою діяльністю.
М.Фуко, досліджуючи історію сексуальності, показав, що, починаючи з ХУП сторіччя тема сексуальних стосунків між статями ніби зникає із структури реального спілкування. Але відсутність самої теми свідчить про протилежний феномен - про мовчазну, але постійну присутність. Він описує освітні коледжі ХУШ сторіччя, доводячи, що сама архітектура, планування, дисциплінарні устави та вся внутрішня організація свідчать, що там постійно йдеться про секс. Всі, у кого в руках є влада, мають бути постійно пильними, щоб статева природа молодої людини не проривалася назовні, була під контролем.
Німецький вчений-гуманіст ХУШ століття Вільгельм фон Гумбольдт, друг Шилєра і Гете, основну відмінність між статями бачив у загальній спрямованості, а не у здібностях. "Напружена діяльність загрожує загибеллю спокійному буттю, а постійний спокій - живій енергії. Тому природа нагородила своїх синів силою, вогнем і жвавістю, а в дочок вдихнула спокій, сердечність та душевне тепло. У той час коли перші намагаються розширили свою сферу, інші турботливо збагачують свою, не виходячи за її межі" (В.Гумбольдт, О различии между полами и его влиянии на органическую природу// Язык и философия культуры.- М., 1988.- С. 158).
У цього відомого філолога і філософа є чимало цікавих для нашої теми думок. Наприклад, він вважав, що жіноче начало простежується у працях Гомера, Аріосто, Платона, Есхіла, а чоловіче - у Вергілія, Данте, Аристотеля, Євріпіда тому, що у перших вражає уява, а у других - розум. Існують, на його думку, і "безстатеві генії", які поєднують у собі обидві чесноти, серед яких, наприклад, Софокл. Там, де превалює чоловіче начало, панує передусім сила, сила життя та самостійність, а там, де панує жіноче начало - більше стражденної сприйнятливості.
Епоха Просвітництва лише на перший погляд сприймається поверхово-гедоністично. Насправді вона стає черговим закономірним кроком до розвинутої суб'єктності. Людина намагається перетворити своє життя на прекрасний спектакль, де немає нічого таємного, прихованого від стороннього ока. Вона хоче бути господарем долі, навіть якщо задля цього треба закласти душу, причарувати, відвернути, наврочити.
Умами оволодіває ідея можливого, реального удосконалення людини, довкілля, соціуму. Допомоги не від кого чекати не слід. Доля цілковито залежить від самої людини, яка стає дедалі самостійнішою та самотнішою. Натуральне, природне, сприймається як істинне, а культура може й заважати безпосередньому розкриттю успадкованої доброї людської природи. Поглиблюється інтерес до внутрішнього світу і чоловіка, і жінки, що не виключає яскравості вражень, які людина отримує від зовнішньої дійсності. І зовнішні, і внутрішні події переживаються гостро, глибоко, виражаються експресивно.
Колишньої гармонії особистого і суспільного, чоловічого і жіночого вже немає. Людина стає у повсякденному житті простою, земною, далеко не піднесеною істотою, подібною іншим, і тут роль жінки набуває особливого значення. А от поза повсякденністю, окремо від неї правлять чоловіки, саме вони є членами громадянського суспільства, носіями суспільного обов'язку.
"Втрачаючи свою цілісність, людські характери неминуче стають дрібнішими. Але водночас втрачає колишній величний розмах і саме уявлення про гармонійний розвиток індивідуальності: гармонійне зіставлення духовного і фізичного, особистого і загального нерідко підміняється поміркованістю, стриманістю та обмеженням своїх потягів й прагнень, що диктовані тверезим глуздом" (Ю.Б.Виппер,1990, с.236).
Людина епохи Романтизму шукає свій життєвий шлях, звертаючись до себе, до власних бажань, прагнень, мінливих настроїв, мрій. Життєвий світ і чоловічої, і жіночої особистості стає ареною взаємовпливу, змагання, боротьби полярних начал - раціональних рішень та емоційних поривань, мрій про свободу та не дуже оптимістичних революційних уроків.
Стосунки статей опиняються у центрі уваги, одухотворяються, міфологізуються. Поетика цієї доби надихається зльотами та падіннями чи то закоханого, захопленого, чи зовсім розчарованого буття з його непередбачуваними мінливостями підступної долі. Чоловік дуже цінує ту, хто зрозуміє його розлад із зовнішнім світом, світом, в якому все ж треба вистояти. Рівень індивідуальної відповідальності за все, що трапляється, високий, але ця відповідальність практично цілком чоловіча. І хоча розуміння грішності-праведності, добра-зла стає набагато тоншим, припускає безліч нюансів, відтінків, різночитань, все ж гендерна нерівність залишається безсумнівною.
Сучасник доби модернізму пильно ставиться до часу життя, його загадкового плину, незбагненного поринання у нескінченність, небуття. Детермінантами побудови чоловічого і жіночого життєвого світу стають глибинні переживання, ірраціональні потяги, суб'єктивна сваволя. І всі ці витончені страждання є особливостями передусім жіночої психіки. Внутрішні суто жіночі поривання ніби нав'язуються чоловікові, який стає дедалі непрогнозованішим, ненадійнішим, релятивнішим у своїх проявах. Суб'єктність починає перевищувати за значенням природний перебіг подій, кожна мимовільна дія може стати фатально-згубною.
А що відбувається сьогодні? Особистість у постмодерністському світі називають новим, нейтралізованим "Я", що не має нічого чітко, полярно вираженого. Навіть стать для такої особистості не є цілком однозначною. Це нове "Я" є чимось рухливим, плинним, таким, що відчуває на собі вплив "голосів людства" і не поспішає створювати свій окремий суто індивідуальний текст. Для нього важливіше бути в контексті, "вписуватися", не випадати.
Замість колишньої ілюзії істини як недосяжної мети головною цінністю стає творчість, яка не виключає і креативність щодо статевої визначеності, статевих орієнтацій. Йдеться про готовність чоловіка і жінки до перманентного переоцінювання себе і світу, себе і інших, власного минулого, теперішнього і майбутнього. Серед характерних особливостей постмодернізму - надлишок вибору у зв'язку з тисячами порад, пропозицій, рекомендацій, перед якими опиняється людина. Всі ці заклики апелюють до безлічі бажань, пробуджують і чоловічу, і жіночу частини кожного Я. Добре, якщо вдається визнати ці різні Я частковими, не цілісними. Тоді легше звернутися до самодисципліни, від чогось відмовитися, щось-таки обрати.
Коли ми говоримо про постмодерністську особистість, йдеться про часткову втрату індивідуальної, статевої, вікової своєрідності, точніше втрату жорсткої визначеності, єдиноголосся, за рахунок практично безмежної відкритості, поліфонічності, здатності до взаєморозвитку. Постійні зміни відповідно до мінливого середовища є для такої постмодерністської особистості нормою життя, якої ніхто не декларує, навіть не помічає. Усі ми поступово стаємо вільнішими у своєму власному життєвому світі, більше прислухаємося до своїх глибинних прагнень, до тієї "вільної гри єства", яку раніше приховували й гальмували. У постмодерністському контексті чоловіча і жіноча особистість уже не така риґідна, вона більше відкрита експериментуванню, готова ризикнути, помилитися, розпочати все знову.
І все ж підкреслимо, що такі кардинальні зміни відбуваються далеко не з кожним. Абсолютна більшість людей залишається на традиційному рівні сприймання себе та своєї статі з усіма її традиційними навантаженнями. Так, наприклад, сьогодні образотворче і фотомистецтво, театр, кіно, реклама безсоромно експлуатують жіночу привабливість у своїх інколи суто корисних цілях. А серед політиків і банкірів у нашому посттоталітарному суспільстві ми практично не бачимо жінок.
Патріархальні погляди на природу людської статі у дохристиянські часи, у представників християнства, ісламу, іудаїзму, домінуючи протягом сторіч, увійшли в історичну пам'ять, стали вагомою часткою нашого колективного несвідомого. У масовій свідомості цінність чоловічої статі є і залишається набагато вищою, ніж цінність статі жіночої.
Історія людства, за Фрейдом, - це історія все більш відчутного тиску на людину з боку суспільства, держави, церкви, історія її поступового і досить часто примусового окультурення, заборони природності та безпосередності. У цьому контексті історія слабкої половини людства постає як найстражденніша. Залишається сподіватися, що за таким примусом ховається передумова неабиякого прогресу, передумова по-справжньому активного, незупинного саморозвитку. Репресивна функція культури, така надмірна по відношенню до жінки, виявилася водночас і функцією стимулюючою, відроджуючою.
© Публикуется с разрешения автора. Полное или частичное воспроизведение на других ресурсах запрещено. ©
