Допомодіть зрозуміти причину моєї невпевненості та підкажіть в чому справжня проблема?

Добрий день! Мене звати Сніжана, мені 29 років. Я одружена, в нас чудовий малюк – йому майже 2 рочки. Зараз сиджу вдома в декретній відпустці. Я дизайнер, ще трохи займаюсь дизайном ханд-мейдом- по мірі замовлень працюю вдома. Більше не для грошей, а для себе.
Ми живемо з батьками- точніше бабусею та дідусем і з моєю мамою. В нас велика квартира- маємо свої дві кімнати. Але це мене дуже хвилює. Я розумію що в нашій ситуації власне житло нами придбаєм мінімум років за 5- така невизначеність мене лякає. Боюсь все життя з батьками прожити- як заведено в нашій сімї )))Також розумію що винаймати житло для нас буде складно- працює лише чоловік - і доходів в нього поки ледь вистачає щоб нас забезпечити. Доведеться сильно економити, відмовитись від багатьох захоплень( спортивні секції, басейн з дитиною…), а також відкласти купівлю житла на зовсім невизначений термін…
З батьками в нас стосунки хороші - вони насправді хочуть щоб ми з ними жили. Насправді мене це влаштовує бо я можу працювати вдома- і дитина біля мене. Але на мене це тисне - я чомусь відчуваю себе неповноцінною – і не можу зрозуміти що саме - чи стереотип що треба жити окремо - чи це справді нам потрібно для дальшого розвитку???
Маю приклад тітки та дядька які все життя переїжджають з квартири на квартиру та жаліються на те що в них нема грошей- вони мене відмовляють переїжджати. А я боюсь насправді. Чоловік каже що це нерозумно- краще потерпіти та назбирати на власне житло, крім того що умови в нас не критичні- але мене чомусь лякає що це може дуже на довго затягтися…
Питання більше фінансове, але ця проблема постійно крутиться в мене в голові та недає мені спокою. З одного боку страх жити окремо- що ще нікому в нашій сімї успішно не вдавалось- з другого боку страх та і залишитись з батьками та залежати від них. Незнаю чи варто довіритись чоловіку поки ми назбираєм на власне житло.
Хочеться почути думку зі сторони на це все, бо в голові вже каша

Дякую