Чи потрібно дистанціюватися один від одного

Разом більше 10 років, так складалися обставини, що почали жити разом тільки в квітні цього року. В кінці травня я завагітніла. Завжди були дуже близькі не емоційно, а духовно. такі собі вічні дружочки, багато подорожували, розмовляли, вели активне життя, багато завжди говорили про все що завгодно. Конфлікти не проговорювали ніколи, з чоловіком це просто не реально, він не може говорити про свої негативні емоції його метод при поганих ситуаціях промовчати, а потім не повертатись до цього а рухатись далі. Я спочатку нервувала, а потім звикла. Коли дізнався про вагітність усугубився за три дні і не розмовляв три тижні (це в перше такий довгий період) потім сказав, шо наше життя більше ніколи не буде таким, як було. І вже другий місяць закрився і дуже віддалився, зв\'язок практично втрачено, не цікавиться ні мною, ні чим, живемо, як сусіди в гуртожитку. Я проговорюю\', що мені потрібно, і що я відчуваю-результату немає, так в мене псується настрій по дрібницям і я плачу жаліючи себе, він не може розділяти цей мій стан і закривається ще більше, і відповідно, я ще більше ображаюсь. Говорить щоб я не турбувалася про нього, а думала тільки про себе, це мене дуже ображає
тому що турбота одна з базових моїх потреб. Я страждаю від того що ми перестали бути близькими, і відповідно всі конфлікти через це. Все виглядає на те, що потрібно дистанціюватися на деякий час тому що погано обом, але з іншого боку, якщо не працювати над цим, то може так статись, що повертатися не буде до кого, а цього не хотілось би. І не реагувати не можу на його холодність і відстороненість, на всі мої пояснення не реагує і це мене зїдає. Мучить питання чи не перебувала я в ілюзії щодо наших стосунків і навіщо тягнути людину в те чого вона не хоче. Мені 40, йому 44.