Як змиритися з тим, що ти нікчема?

Останні пів року перебуваю в депресії (як мені здається, можливо не все так погано, бо з фізичних симптомів лише постійна і сильна слабкість та відсутність сил).
Все почалось з того, що я нібито прокинувся від довгого сну і поглянув на себе зі сторони: мені скоро 20 років, а я:
Живу з батьками;
В мене нема друзів та навіть просто знайомих від слова взагалі (у реальному житті спілкувався з кимось окрім батьків останній раз два роки тому, в інтернеті іноді спілкуюся лише з однією людиною з моєї групи в університеті, спілкування рідко виходить за теми навчання);
Ніколи не було навіть натяків на стосунки (зі спогадів дійшов висновку, що я навіть \'привіт\' не говорив дівчатам з 7-го класу, зараз на 2-му курсі універу);
В мене нема хобі та жодних інтересів, цілими днями я просто проводжу в телефоні (який не приносить задоволення, це вимушено, щоб хоча б не дивитися на стелю весь день);
В мене немає жодних практичних звичок (я не те що не вмію щось майструвати, готувати їжу, ремонтувати і т.п., я буквально ламаю майже все, до чого торкаюся, через що батьки намагаються робити все самі);
Не виходжу на вулицю тижнями, якщо виходжу, то тільки з батьками (одному мені фактично не можна виходити в 20-то років).
Можна ще довго перерахувати аспекти мого нікчемного життя, які мене викликають в мене тривогу та сум, але, думаю, картина і так зрозуміла.

Вчуся на математичній спеціальності, достатньо непогано, але зараз дистанційка + війна, вимоги викладачів в 10 разів менші за звичайне очне навчання. Спеціальність не надасть мені жодної професії після випуску, це просто суто теоретична математика, якщо ти не геній, то твій максимум після випуску викладати в універі. Для працевлаштування з використанням отриманих знань потрібно дуже добре розбиратися в комп\'ютері, чого я абсолютно не вмію, без жартів мій рівень трохи краще пенсіонерів, ніколи не цікавився і комп\'ютери в сім\'ї були завжди слабкі або їх взагалі не було в моєму розпорядженні.

Може постати питання чому я раніше не переймався, але я сам не знаю відповіді. 2-3-4 роки тому моє життя було таким самим, відмінність лише в тому, що відеоігри та фільми приносили мені задоволення і не допускали депресивних думок, зараз же мене тошнить буквально від будь-чого чим я займаюсь, нічого не приносить задоволення, повна ангедонія.

Я звинувачую в усьому батьків, особливо матір, які встановили наді мною гіперопеку, через що в мене майже не було соціалізації в школі (побував в 5-х школах, то в цій погано вчать, то в тій будівля стара), всі діти після школи йдуть компаніями гуляти і розважатися, мене ж прямо з порога школи забирає мати (усю школу, навіть в 11 класі) і я вимушений лише сумними очами проводжати однокласників. Гіперопека була у кожній дії, вона зламала мене, повністю вбила мою особистість. Через це в мене також з\'явились деякі мазохістичні схильності. Хоча в той же час батьки заохочували мої малочисельні хобі у минулому, наприклад ігру на гітарі, яку я дуже любив, але кинув грати, бо здавалося, що після 3+ років я не граю як Інгві Мальмстін, і тому не варто далі намагатися бринчати. Таке враження, що матір хотіла виростити собі, а не повноцінну людину.

Я вже написав, мабуть, дуже багато тексту, хоча мені ще багато чого є сказати про моє життя, але розумію, що настільки багато ніхто читати не буде.
Коротше кажучи, у свої 20 років в мене зовсім немає в житті нічого, за що можна зачепитися як за його сенс, я людина-привід, фактично не існую, день за днем проживаю день сурка, ненавидячи себе. Як вибратися з цього замкнутого кругу не знаю і вже не вірю, що це можливо. Пробував багато чого: спорт, пошук нових хобі, саморозвиток. Все зазнало краху і я повернувся назад у ліжко, щоб займатися єдиною справою, що ще приносить хоч якесь задоволення: дивитися сни. Я хотів би тільки прибрати ангедонію, щоб грати в ігри та не заморачуватися, бо я абсолютно не можу повірити в те, що я буду повноцінним членом суспільства, з гарною роботою, сім\'єю, друзями.
Тому і питання в тому, як ЗМИРИТИСЯ зі своєю нікчемністю. Буду дуже вдячний за будь-які відповіді, це хоча б впевнить мене в тому, що люди поза моєю кімнатою реальні і можуть мене почути.