You are reading a translation of this question from the original language: Ukrainian
Question by:Юлія Age: 33
Чому я не хочу бачити людей?
Добрий вечір! Останнім часом почала помічати за собою, що я не хочу бачити багатьох людей. Іноді просто хочеться сховатися, щоб ніхто мене взагалі не помічав. Але так не виходить, тому мені зараз дуже важко, я постійно нервуюся і переживаю. Я ніколи не була дуже комунікабельною, але не думаю, що ті люди, з якими мені доводилося спілкуватися, можуть сказати про мене щось погане. Я зовсім не конфліктна, завжди стараюсь до людей з відкритою душею, за що неодноразово терпіла. Я краще змовчу, ніж буду ображати когось у відповідь. В мене була робота, де я постійно була в контакті з людьми. Від маленьких дітей до високопосадовців. Жодних проблем у спілкуванні в мене не виникало. Проте останнім часом, а це вже більше п'яти років, я працюю вдома. В силу різних обставин зараз я не можу змінити роботу. І не хочу. Бо не уявляю, що мені доведеться стикатися з людьми. А їх я бачити не хочу. І, якщо чесно, не до кінця розумію чому. Я не хочу бачити своїх старих знайомих, шкільних друзів, колег по роботі. Я не ходжу на зустрічі однокласників, я переходжу на інший бік вулиці або вдаю, що не бачу, коли зустрічаю когось знайомого на вулиці. Сама намагаюся аналізувати, чому так виходить. Просто у мене постійне відчуття, що в мене щось не так. Що я погано виглядаю, що з мене будуть сміятися. Що люди погано думають і говорять про мене. Розумію, що більшості можливо взагалі до мене ніякого діла немає, але ці відчуття мене не покидають. Намагаюся подивитися на себе очима збоку і розумію, що ніби-то причин для хвилювання нема. Я достатньо заробляю, тому можу дозволити потратити гроші на догляд за собою, стараюсь завжди стильно одягатися. Проте в очах інших ніколи не відчуваю себе на всі 100%. Коли в мене не було машини, мені здавалося, що всі тикають в мене пальцем, коли я стою на зупинці. Тепер в мене з'явилося авто і я думаю, що воно якесь не таке і з мене всеодно хтось насміхається в спину. Я не хочу бачити своїх родичів, які часто дають мені ''цінні поради''. В мене дуже мало друзів, і мені страшно від того, що навіть найближчі подруги починають мене нервувати. Одна - тим, що знайшла собі хлопця і тепер не має часу навіть зі мною поговорити, інша - вічно зайнята своєю сім'єю. З одного боку я за них дуже рада і розумію, що це їх життя і вони не зобов'язані приділяти час мені. А з іншого боку мені якось образливо. Я чітко усвідомлюю, що проблема не в інших, а в мені. І мені страшно від того, що буде далі. Я ж не зможу все життя бути замкненою в футлярі своїх страхів і вагань...
What are these ratings?
Question Ratings
Users can vote for questions they like. The best questions are featured in a special section of the website.
You can vote for a question if you found it interesting, well-described, or believe that the psychologists’ answers would be valuable for many others to read.
If you vote for a question, a link to it may later appear on your personal page in the "Liked Questions" section. Negative votes will not be displayed anywhere.
For psychologists, the questions they like will not be displayed on their personal pages.
Psychologists’ answers
There are no answers to this question yet.
This question is archived. New replies are no longer accepted.