Чому я не хочу бачити людей?

Добрий вечір! Останнім часом почала помічати за собою, що я не хочу бачити багатьох людей. Іноді просто хочеться сховатися, щоб ніхто мене взагалі не помічав. Але так не виходить, тому мені зараз дуже важко, я постійно нервуюся і переживаю. Я ніколи не була дуже комунікабельною, але не думаю, що ті люди, з якими мені доводилося спілкуватися, можуть сказати про мене щось погане. Я зовсім не конфліктна, завжди стараюсь до людей з відкритою душею, за що неодноразово терпіла. Я краще змовчу, ніж буду ображати когось у відповідь. В мене була робота, де я постійно була в контакті з людьми. Від маленьких дітей до високопосадовців. Жодних проблем у спілкуванні в мене не виникало. Проте останнім часом, а це вже більше п'яти років, я працюю вдома. В силу різних обставин зараз я не можу змінити роботу. І не хочу. Бо не уявляю, що мені доведеться стикатися з людьми. А їх я бачити не хочу. І, якщо чесно, не до кінця розумію чому. Я не хочу бачити своїх старих знайомих, шкільних друзів, колег по роботі. Я не ходжу на зустрічі однокласників, я переходжу на інший бік вулиці або вдаю, що не бачу, коли зустрічаю когось знайомого на вулиці. Сама намагаюся аналізувати, чому так виходить. Просто у мене постійне відчуття, що в мене щось не так. Що я погано виглядаю, що з мене будуть сміятися. Що люди погано думають і говорять про мене. Розумію, що більшості можливо взагалі до мене ніякого діла немає, але ці відчуття мене не покидають. Намагаюся подивитися на себе очима збоку і розумію, що ніби-то причин для хвилювання нема. Я достатньо заробляю, тому можу дозволити потратити гроші на догляд за собою, стараюсь завжди стильно одягатися. Проте в очах інших ніколи не відчуваю себе на всі 100%. Коли в мене не було машини, мені здавалося, що всі тикають в мене пальцем, коли я стою на зупинці. Тепер в мене з'явилося авто і я думаю, що воно якесь не таке і з мене всеодно хтось насміхається в спину. Я не хочу бачити своїх родичів, які часто дають мені ''цінні поради''. В мене дуже мало друзів, і мені страшно від того, що навіть найближчі подруги починають мене нервувати. Одна - тим, що знайшла собі хлопця і тепер не має часу навіть зі мною поговорити, інша - вічно зайнята своєю сім'єю. З одного боку я за них дуже рада і розумію, що це їх життя і вони не зобов'язані приділяти час мені. А з іншого боку мені якось образливо. Я чітко усвідомлюю, що проблема не в інших, а в мені. І мені страшно від того, що буде далі. Я ж не зможу все життя бути замкненою в футлярі своїх страхів і вагань...