не можу жити, чи, якщо точніше, не знаю як

я живу одна, навчаюся в університеті. в університеті друзів не маю, поза ним теж. це давня моя проблема, навіть не можу себе уявити з кимось. тобто, нестерпно як і сидіти в квартирі, так і бути на парах. про пари окрема мова, я не можу говорити, коли мене не питають. взагалі не можу проявляти ініціативу, якщо, наприклад, не піднімати руку, аби отримати дозвіл відповісти. ініціативу в стосунках будь-яких теж важко проявляти, хоча найбільше з того, що я робила, це писала першою «привіт».
я не можу розмовляти з людьми, я затинаюся, не вимовляю нормально слова, які у спокійному середовищі вимовляю нормально. я ніби втрачаю можливість говорити словами через рот, у голові думки є, але озвучити не можу. у мені в середині ніби якась затичка зʼявляється, що не випускає слова назовні. я дуже невпевнена в собі. деколи я думаю, що ненавиджу себе, але потім доходжу до думки, що я ненавиджу ту нікчемну себе з соціальною тривогою, боязню проявити себе. те, яка я вдома мене дуже навіть влаштовує. це ніби дві різні особистості.
мені здається, всі, окрім сімʼї, мене ненавидять і зневажають. я не маю уявлення про те яка я для інших. я не знаю, чи я гарна, чи погана. чи худа, чи товста. думки про це у мене змінюються майже щодня.
я абсолютно ні з ким не спілкуюся. за ці років 7 у мене нуль хоча б приближено дружніх чи близьких стосунків. у мене ніколи не було романтичних стосунків. я не можу по-справжньому нікому відкритися, навіть моїм колишнім психологам. у мене враз змінювався голос і в голові закладалася думка, що я клоунеса і граю якусь роль. я не знаю як бути собою поза межами будинку моїх батьків, чи коли я десь одна, без когось із моїх близьких.
мені зле. особливо погано стало від минулої осені. я не відчуваю щастя, так, воно є від спілкування з близькими, від книжок чи подорожей з тими ж близькими, а сама від себе я щастя, чи хоча б спокою, не відчуваю. мені хочеться нових людей, спілкування з ними. я реєструюся на сайтах знайомств, різних чат-ботах, але це все. ніколи далі одного дня текстування не заходило. я мало людей зацікавлювала в тих застосунках, як дівчат, так і хлопців, навіть коли перша писала.
я не можу нікому це розповісти. мої батьки, знаючи про мої невдалі зустрічі з психологами, кажуть, що мені не потрібна психотерапія, бо краще розповісти їм, ніж чужій людині. а я не можу. мені не допомагає. я хочу змінити своє життя, я хочу не боятися бути собою