душевна пустота, самотність, непвевненість в майбутньому

Добрий день! Мені 18 років, а у мене ніколи не було хлопця, та найстрашніше те, що вони і не прагнуть зі мною спілкуватись. Я намагаюсь зробити крок на зустріч, просто кожного разу це безуспішно. Проте найсумніше мені стає тоді, коли бачу, як мої однолітки зустрічаються дехто з них вже планує весілля, а я натомість навіть не цілувалась ніколи. Але слід сказати, що в мене таке деколи враження, що я не зможу ні з ким зустрічатись, я буду хвилюватись при кожній зустрічі, соромитимусь себе і свого вигляду. Я сприймає хлопців лише, як протилежну стать, а не як друга взагалі. В мене ніколи не було друга - хлопця. Ці думки порожують у мені страх, що моє життя зовсімнемає сенсу, і ні навчання, на майбуня роботу не зможе принести мені справжнього задоволення від життя. Я дуже на цьому зациклююсь, я прокидаюсь з цією думкою, і засинаю. А ще я баюсь бути повністю самотньою: втратити рідних, друзів, яким я можу в будь - яку хвилину набриднути. Я часто ненавиджу себе і зовсім не поважаю. Коли я в колективі, то прагну хоч якось себе показати, щось сказати, щоб відчувалась моя присутність, мені здається я витрачаю для цього дуже багато зусиль. Це все підкріплюють постійні думки про смерть від різних захворювань чи нещасних випадків, таке ж думаю і про рідних. Коли я зустічаю самотню жінку, то думаю, що я буду робити, бо ж теж швидше за все в такому віці буду геть самотня. Я боюсь стосунків, мені здається я не зможу. Мене ніхто не обирав, значить зі мною щось не так. Навіть, коли думаю про здійснення одної з моїх мрій, то потім думаю про те, що далі знову буде все погано, страх і депресія. Я зверталась за допомою, на що мені відповідали, що я все вигадую. Я просто відчуваю себе найгіршою, незатною на ні що. Я не заздрю подругам, але коли усвідомлюю, що у них є кохання, здійснення мрій, душевний спокій. а головне віра в майбутнє, то починаю думати про те, що я гірша. Я постійно думаю про те, що довкола купу людей кращих за мене, а я по суті ніхто. я вчусь, стараюсь, проте роблю це лише для того,щоб одного дня не збожеволати, бо душевний біль мене вбиває з середини і це позначається на фізичному здоровї. Мені декоkи здається, що я просто втрачу всі свої таланти, здатності і полину в забуття. Цей стан мене просто помаленьку вбиває. Я не перебільшую, мені справді так здається. Моменти радості приходять ненадовго. Я не знаю, що таке бути постійно життєрадісною. хоча перед усіма стараюсь саме так виглядати.А чи варта щастя саме я?