душевна пустота, самотність, непвевненість в майбутньому

Дякую вам за відповідь. Що ж вашого питання, от чесно сказати я не можу сказати, що критикували вже так дуже гостро. Але було таке. В першому класі, до прикладу, мені дуже важко вдавалося читання та письмо, я пам'ятаю, як натягувала рукави на кофтині і з сльозами намагалась щось прочитати чи охайно написати. Розумієте, для мене найгірше було те, що мені постійно казали: от ти цього не можеш зробити, не те шо (ставили когось в приклад). Може це з тим і пов'язано, а може і ні, але я чітко пам'ятаю, як мені часто говорили про, що от інші веселі, смішні, а я якась набурмосена, дуже серйозна, не дитяча. Рідні часто говорили про те, що я повненька, деколи відверто критикували це. Ще говорили, що не можу знайти собі друзів. Коли я сьогодні їм про це нагадую, вони кажуть, що я вигаду, але чомусь у підсвідомості ті слова в мене відклались. І навіть , коли зараз вони мене частіше хвалять, ніж критикують, я не відчуваю повноцінного задоволення від цього. Я, мабуть, занадто вимоглива до життя. Мої великі мрії як на мене, геть не здійснюються. Нещодавно знову трапилось те, що розбило мою мотивацію вщент. З університету їде делегація в Німеччину, запросили з собою мою подругу. Вона дуже розумна, але я й ніби теж нен дурна, в першому семемтрі у мене було підвищена стипендія. Та й мені здається, що не в розумі тут діло. В 8 класі я мала їхати у Францію - країну моєї мрії. Вже й паспорт зробила, а тут, раз і взяли іншого ьхлопця тільки через те, що його мама домовилась з вителькою. В мене складається таке враження, що хтось просто хоче наді мною посміятись і здійснює мої найзаповітніщші мрії моїм знайомим. Я ніколи не була першою .Хіби що в конкурсах літературних чи олімпіадах, але то дрібниці, за це мені максимум - подарували книжку. І все. Я не відчуваю мотивації до навчання зараз. Мені здається що я не зможу вчитись так як і раніше. Хоча дуже сподіваюсь, що цього не буде. Просто мені здається, що коли я виросту, буду працювати на роботі, то мої знайомі та друзів будуть моїми шефами, от тоді я мабуть взагалі не зможу нічого робити. Це не заздрість, або не лише вона. Чесно, я дуже стараюсь. А як висновок - маю з того майде нічого. Мені образливо за те, що я невдаха. От Марія, здавалось би і не мріяла поїхати від універу за кордон, я ж собі це ще на першому курсі уявляла, хоч підсвідомо знала що поїде вона. Бо де мені тої вдачі взяти. Яке в мене макйбутнє. Постійні стреси, самотність, ще я так шкодую інших, що сама від того змінююсь, я навіть вже не хочу братись за ніщо. А навіщо, коли в якогось мого знайомого це все здійсниться вже завтра. Я деколи на стінку від того хоч удертись. Мама каже, щог все буде добре, вона не розуміє. Друзі теж не орзуміють, кажуть, що я все вигадую. Коли кажу батькам, що в мене щось не здійснються, вони говорять, а ти на інших поглянь, вони теж того не мають. от для прикладу я себе просто порівнюю із Марією, подругою. Вона: має хорошу фігуру, не те, що я - товстенька, має вже 3 хлопця, вільно спілкується з усіма, їй все вдається без зайвих зусиль. Вона побувала за кордоном, знову їде і це тільки початок. А ще недавно я загубила дуже цінну для мене річ, що ще раз засвідчило, яка я невдаха. Я інколи хочу, не дай Боже, захворіти і вже не відчувати постійно того нездійснення, того душевного болю, просто від цього всього забутись, щоб мене пожаліли, зрозуміли, що в мене таки були ці душевніпроблеми. На душі дуже важко. Бо окрім декільох речей, в мому житті не здійснилось нічого. з чого я задумала, а далі те саме. Я думала пожертвувати совє життя, або піти в монастир (хоч це лише через безвихідб), або поїхати кудись як волонтер і дбати лише про інших. Бо я так відчуваю, що щастя і звичайні людські потіхи мені не судилось відчути. Вся проблема у мені і моєму мприйнятті. От скажіть, як бути тоді, коли ти навіцть не впевнена, чи буде затрва в тебе твій талант, чи він зникне і ти взагалі не зможеш нічим займатись. Я хочу принаймні реалізуватись, не висіди на спинах батьків, я хоч трошки буду себе за це поважати.