Я не вмію любити...

Доброго дня!
Мені важко пояснити правильно свою проблему, але я спробую. Справа в тому, що коли я намагаюся створити нові стосунки (зазвичай це супроводжується підстиланням "психологічної соломки"), завжди заглядаю вперед і не можу уявити, яким чином вони розгортатимуться далі.
Основна проблема полягає в тому, що я не можу уявити, як я можу продовжувати цікавити свою людину. У мене є тенденція думати, що згодом я стану нецікавим для свого партнера... Та й для будь-кого! Стосунки не можуть тривати вічно, це тільки казка, в яку я хотів би вірити, але чомусь не віриться...
Завжди себе переконував, що якщо вірити в любов, як у щось таке вічне й казкове, то обов'язково знайдеться хтось іще такий, хто б вірив у таке зі мною і все було б добре. Але я подорослішав і зрозумів, що не існує чорного (абсолютної байдужості) і білого (абсолютної любові [хіба любов Божа]). Є сіре, в якому я не можу залишатися абсолютно унікальним, якщо розглядати кожну людину як набір певних рис, які кожен може набути протягом свого життя. Кожного можна прочитати, як книгу і рутинне спостерігання за чиїмось способом життя стає подібним до повісті, яку вже зачитав до дірок. Можливо, рішенням цього міг би бути вихід із зони комфорту, зміна певних інтересів або середовища. Але це "нове" стає "старим" і людське істинне "Я" знову стає звичайним.
Можна також давати бій кожному новому дню, використовуючи нові тактики до рішення старих проблем, які трапляються, але й це можна зробити стандартною настройкою кожної людини, яка теж не є унікальною.
Що є унікальним?
Як любити і бути коханим будучи таким самим, яким ти є? Навіть не зважаючи на те, ким насправді ти є?
У будь-якому випадку кожен з нас є набором певних рис, які можливо визначити і "прочитати".
Про що говорять дві знайомі людини кожного дня? Про життя? Про зміни? По загальному рахунку все є тим самим, все є циклічним. Люди не матимуть про що говорити, якщо нічого не змінюватиметься.
Отже люди люблять не людей, а зміни, бо завдяки їм вони мають змогу бачити реакцію когось на цю, власне, зміну і в результаті поставити внутрішню оцінку людині (несвідоме "люблю чи не люблю" "приймаю чи не приймаю")
Доходжу до висновку, що люди часом є меркантильними в певному сенсі.
Можливо, я не враховую якихось тонших речей, але зрештою: що є любов і як вона працює в цих моделях, які я навів вище (якщо вони мають право на життя, звичайно)?
Чекаю на відповідь)