Неприйняття материнства

Почну з того, що все своє життя я була дуже енергійна, всюди мене було багато, я любила ходити на роботу, адже займаюся улюбленою справою і колектив в мене прекрасний.
Народила в 30 років. Весь час до народження доньки я відчувала що недолюблюю дітей. Особливу агресію в мене викликав дитячий плач та крик. Я просто шаленіла від цього звуку і старалася зробити все щоб цього не чути (піти, вийти, не бувати в компаніях де є малі діти). Думала: це мене чужі дратують, а свою я любитиму. І ось я народила...
Моїй дитині 9 місяців. І вона мене страшенно дратує. Зараз в неї ріжуться зубки, температурить, не п'є ліки і постійно, цілодобово кричить. Всі ці 9 місяців я скурпульозно ставлюся до її здоров'я, відвідуючи потрібних лікарів. В неї були вроджені проблеми (родова травма) яку ми благополучно виправили моїми величезними стараннями та стараннями кваліфікованих фахівців.
Суть проблеми полягає в тому, що я постійно себе ловлю на думці, що роблю це не через те, що мені її шкода, а через те, щоб в майбутньому я не мала з нею ще більших проблем. Бо проблеми дитини-це автоматичний догляд мами.Тобто сидіння з нею вдома.
Мене гнітить материнство, ловлю себе на думці, що шкодую, що народжувала( коли моя дитина не закриває рот від криків). Розумію, що все це тимчасово, і декрет рано чи пізно закінчиться. Проте, я просто передати не можу, яку агресію в мене викликає її ор. Я роблю все, аби усунути проблему, але роблю це тільки для того щоб вона нарешті закрила рот, а не тому, що мені її шкода. Відчуваю себе лайном, коли це усвідомлюю.
Хочу поради як прийняти дитячий плач і крик і материнство в цілому...