Як повернутись до життя?

Мені 24 роки, живу в Києві. За день до війни ми з чоловіком дізнались про довгоочікувану вагітність. Але 24 лютого все просто пішло шкереберть і я до сьогодні не можу з усім розібратись. У перші дні війни був панічний страх за батьків, які живуть близько до кордону, я не могла їсти, зникло відчуття часу. Потім на війну пішов мій чоловік і після того приблизно два тижні я жила в панічному хитанні між смс від чоловіка, дзвінками близьким, новинами і звуком сирени. Я дзвонила батькам тричі на день і панічно боялась, що на окупованих територіях зникне зв'язок. За цими подіями я майже не відчувала свої тіло, але налаштовувала себе на те, що треба триматись для дитини. Через 25 днів з початку війни, я втратила свідомість і потрапила до лікарні. Прокинувшись в реанімації, лікарі повідомили, що вагітність була позаматкова і мене ледве врятували. Так ми втратили наше маля. Відтоді я перестала відчувати гострі емоції, я не можу плакати, хоч зараз живу сама. Для чоловіка це теж стало трагедією, але по телефону ми так і не змогли обговорити цю трагедію. У нас немає слів... З того часу пройшло більше місяця, ми з чоловіком ніби заморозили цю тему для розмов, але мені все ще боляче, хоч я відганяю від себе цей біль. Наші батьки навпаки намаються витягнути мене на розмову, але у мене це викликає злість. Якщо сюди приплюсувати новини і всі ті жахи, які зараз відбуваються в нашій країні, то в душі з'являється мікс розпачу, ненависті, болю.
Від усього цього я намагаюсь втікати в роботу, ніби допомагає, але коли робочий день завершується, то знову накриває емоціями. Я не можу уявити, що буде після війни та й чи буде це після...