Окр

Доброго дня. Порадьте, що робити? Я хворію Окр уже 8 років(в такій гострій формі),а так прояви були і в дитинстві. Я проходила психотерапію, але незакінчила.Так як мені ставало гірше, і ставало некомфортно в спілкуванні з психотерапевтом. Психотерапія звичайно результат дала, так як я дізналася, що таке Окр. І зчасом стало легше, і я могла виконувати ті речі, які я немогла виконувати багато років, і при цьому не відчувала тривогу.Звичайно за цей період Окр незник. Але біль менш я могла жити звичайним життям. Останні пів року все знову змінилося. Почали знову появлятися нав'язливі думки, а останні два- три тижня так взагалі висока тривога, поганий сон, зник апетит, нічого не хочу робити, нічого не приносить задоволення.
Симптоми Окр в мене дуже багато. І з роками все більше. Страх, що я втрачу контроль над своїми діями( особливо коли я роздратована чи втомлена), страх, а раптом я вже щось зробила неправильне, просто забула про це. Страх щось зробити випадково непристойне, нашкодити дитині, страх, що зробила чи зроблю те, що неповинно бути, що неправильно, плюс до цих симптомів, страх забути виключити воду, закрити двері і т.д. насправді багато. І я все намагаюсь контролювати і концетрувати як я це роблю, щоб я точно запам'ятала. Але все рівно в мене постійно виникають думки: а я дійсно помила руки, а я не зробила якусь дурницю налюдях, ненаписала я якусь дурницю в коментарі в соц. мережах, чи не чіплялась я до якось чоловіка, який пройшов поряд, а можливо я вже щось зробила і просто про це забула і т.д. І тоді починається тривога, я намагаюся все згадувати до дрібниць, як я що робила, як мила руки, що я робила і як поводилася поряд з іншими людьми.І це як замкнуте коло. Я розумію всю дурість і безглуздість моїх думок, моїх ритуалів.Звичайно я нагадую собі, що це все ОКР. І стає легше.Але все рівно я такий сором і провину відчуваю, що я не така як всі, що я доросла і неможу впоратися з думками, що хтось із знайомих про це дізнається. Що у моїх дітей така ось мама, що як би в мене небуло Окр все було би по іншому і що ось ці роки пройшли марно, що я могла щось досягнути більше і т.д.Часом в мене таке бажання з кимось поговорити. Але нема з ким.Таке відчуття самотності. Живу закордоном, друзів нема. Мама і чоловік знають про моє ОКР. Але мама реагує на це, починаючи мене жаліти, як малу дівчинку, дивиться та мене такими очима жаліючими і переляканими.І я просто відчуваю сором.Тому я навіть незнаю що мені робити.