відчуваю відповідальність за батьків

ситуація: я живу в іншому місті, мати віднедавна працює в я Києві, тато вдома. відколи мати пішла на нову роботу у тата ніби поїхав дах, він мені такі дивні речі телефоном розповідав, і про підозру мами у зраді і багато інших речей, які мабуть не призначені для вух дитини, навіть дорослої. кожного разу він до мене телефонував то тільки розказував як він думає про маму, як він переживає. розумієте, у нас був монолог, коли я хотіла змінити тему мене перебивали і продовжували говорити. на свята всі приїхали додому. приїхала мати і вони з татом поводилися так дивно, дуже часто були разом, не звертали уваги ні на кого тільки одне на одного. раніше вони ніколи так не поводилися і це було…. дивно, навіть трошки огидно. я порівнювала те що тато мені казав і те як він знов ставився до мами. таке відчуття ніби мене пошили в дурні. коли мати поїхала тато знову звернув увагу на мене, знов те саме, що він переживає і все таке. якщо раніше я могла відкласти телефон і все, то тут мені ходять по пʼятах і одне і те саме. я неодноразово казала що я не психолог вам, розберіться якось самі, зверніться по допомогу, а ні. тато ніколи раніше не користувався соц мережами, а тепер скрізь зареєструвався, аби стежити за мамою. він дивні речі там постить, я соромлюся сказати про це. може це егоїстично, але мій друг каже мені твого тата висвітлило, а я не знаю як реагувати. бо там дуже дивні речі у нього.
дивно звучить, але мої батьки ніби діти, я ніби їх мати. вони настільки якісь незрілі. мені дуже важко писати це про батьків, але я просто не можу нічого зробити з цими думками. кожен раз коли я кажу, що я не маю того чути, а мені кажуть мусиш бо ми сімʼя. при тому ніхто не цікавиться що там у мене, ніхто навіть не вислухає. кажуть, я мала, які у мене проблеми.
у мене не було досвіду романтичних стосунків, але навʼязлива думка, шо вони будуть такі, як і батьків відбиває все бажання коли-небуть їх мати.
так якось тяжко, сумно, соромно.