Стосунки з зазомбованими батьками

В мене доволі складна ситуація з батьками рідною сестрою. Намагатимусь пояснити якомога коротше і змістовніше, бо вже де-яку психологічну роботу з собою я провела, але це була самостійна робота без допомоги спеціаліста. Отже. Почну з того, що я росла в сім‘ї, де від мене вимагали досягнень в навчанні і конкурсах, за яки мене любили, забороняли висловлювати свою думку, я мала тримати язика за зубами, порушували мої кордони (читали секретні щоденники і за написане потім влітало), били ременем, ганчірками, віником, шваброю. А також наказували мовчанням і ігноруванням. Ігнорувати мати могла мене тижнями. Потім бабуся змушувала на колінах просити вибачення в матері ( за те, що в своєму секретному щоденнику я назвала її дурепою). Один з перших спогадів в житті - як на мене накричала мати, прив‘язала за ногу до ножки ліжка, пішла з дому і лишила мене саму. Мені було страшно, я пам‘ятала, шо я винувата в тому, що мати образилась на мене. Все життя мені було страшно конфліктувати з матір‘ю. Батько був завжди більш пасивний і відсутній в моєму житті. Коли народилась сестра, мені було 6 з половиною років і я мала її доглядати. Також я почала виконувати різну роботу по дому і була дуже тихою зручною дитиною. В школі мене булили, часто за зайву вагу. Повною я не була, але і худою також не можна було мене назвати. Батьки постійно контролювали, що і скільки я їм, забороняли мені їсти солодке, або з’їсти трохи більшу порцію, ніж вони мені виділяли. За набрану вагу соромили і знущались. З 16 років, коли я переїхала за 1000км від батьків на навчання у внз, в мене почалося РХП, спочатку анорексія, під час якої я отримала те, чого в мене ніколи раніше не було: маму, яка мене любить і піклується про мене. Зрозуміло, що коли дитина стає вагою 38 кг, то важко не злякатися за її життя, в цьому і був сенс моєї анорексії- тебе починають любити. Потім я усвідомила, що моє життя може закінчитися і я почала їсти. Щоб не набрати вагу я стала їсти і очищуватися, тобто блювати. Так продовжується вже 18 років. Вагу я таки набрала і мати не могла втриматися від їдких коментарів з цього приводу. В мене почалися стосунки з хлопцем, він був аб‘юзером, з часом я усвідомила, що це стратегія «любові», єдина, яку я розумію з дитинства. Б‘є, знецінює, знущається - значить любить, адже батьки теж робили подібне, а потім казали: це для твого ж блага, щоб людиною виросла. Ці стосунки продовжувалися 15 років, саме через них я почала цікавитися психологією, але не могла піти до психолога через тотальний контроль хлопця. Я намагалась підтримувати стосунки з сім’єю, а особливо з сестрою, але хлопець забороняв мені це, бо бачив, «як я змінююсь, коли спілкуюсь з ними». Я проковтувала всі образи, терпляче ставилася до порушення своїх кордонів, хоча проти подібних дій хлопця протестувала. Бо до сім‘ї не було критичного мислення, а до нього воно було. А далі трапився 2014 рік. Я з Криму, мої батьки там, я в Києві. Я захворіла, мені була потрібна термінова операція, після якої був би важкий період реабілітації. Я попросила мати приїхати до мене, щоб забрати мене додому. Вона відмовила мені, адже в неї були куплені білети на літак, аби летіти в пєтєрбург з молодшою сестрою, вступати в внз. Сестра не поступила, вони повернулися назад. На прохання, щоб приїхав батько, мені теж відмовили. Мати сказала: «в тебе є хлопець, хай він і розбирається». Я відчула, що мене кинули. Я зрозуміла, що не можу розраховувати ні на кого, тільки на себе. Почався процес сепарації. Більше того, вони були за росію і з того часу у нас почалися конфлікти, які не припиняються по сьогодні. Було безліч конфліктних ситуацій за цей час: вони вимагали у мене, щоб я взяла російський паспорт, аби вони могли приватизувати видане в 1994 році службове житло, я відмовилася, тоді вони змусили мене написати розписку, що я відмовляюся від своєї частини житла і приватизували без мене, тепер я не маю прописки. Весь цей час я живу на зйомному житлі, прописатися ніде змоги не маю. Додам, що працюю з 17 років, вчилася на бюджеті, маю дві вищих освіти, які сама собі забезпечила. Фінансово від батьків перестала залежати остаточно в 20 років, коли востаннє взяла в них частину грошей на перший внесок на оренду житла. На своє житло і машину вдвох заробили з чоловіком самостійно. Я думала, що оця фізична незалежність означає і моральну незалежність, але я помилялась. З початком повномасштабної війни моя сім‘я не вірила жодному моєму слову про правду про війну. Вони жили російською пропагандою. Моя сестра двічі була заміжня за росіянами, другий раз за військовим, який воював в Україні і вбивав тут людей. Тепер вона переїхала в пєтєрбург і знов в стосунках з військовим, але медиком. Я намагалась їм донести правду, і дуже страждала, коли вони її не приймали і висміювали, бо не могла усвідомити, як взагалі можна настільки вірити пропаганді і не вірити мені. Мені було дуже важко, я періодично плакала через неможливість змінити їхнє ставлення. Мені хотілось, щоб все було, як раніше, коли я не усвідомлювала проблем і мені здавалося, що все добре. В кінці кінців, коли ракета при черговому обстрілі прилетіла в мій під’їзд, і я розказала про це матері, вона не висловила до нас того співчуття, на яке я очікувала. І я усвідомила, що я досі сприймаю її і батька, як дитина, яка сподівається отримати емоційний зв‘язок, якого в принципі ніколи особливо не було, і «захворіти, щоб мама полюбила» -вже не прокатить. Я усвідомила, що досі маю дитячу позицію відносно до них, і з цим треба закінчувати, щоб не травмуватися постійно. Коли я подумки перестала потребувати від матері бути мені матір‘ю, а сестрі - сестрою, і сприйняла їх як окремих дорослих чужих мені людей, мені стало легше. Вони мають право ненавидіти мене, як і людей навколо, мають право вірити, у що захочуть. Бо вони дорослі люди, які мені нічого не винні. Скажіть, чи я на правильному шляху? Бо я дуже хочу вилікувати своє РХП, та інші компульсивні розлади, співзалежну поведінку ( яка простежується у всіх стосунках, в які я потрапляю), бо думаю, що їхні коріння лежать у моїх відносинах з батьками і сестрою. Заздалегідь щиро вдячна. Вибачте за лонгрід.