Я не знаю

Усе моє життя було доволі дивним, від того як я пішов до першого класу до мене майже завжди відносилися посереднє, про мене доволі часто пускали неприємні жарти і тд, я був товстим, та доволі слабким. Все стало трохи краще тільки у класі 7, тоді я почав розмовляти з білшістю одноклассників, та все стало доволі не пагано, але було помітно що вони у будь який момент були готові почати те саме… А потім почалася війна.. я виїхав до швейцарії, спілкувався в основі з інтернет друзями та часто подорожував. Через майже рік я пішов у школу вже тут, в класі було 9 швейцарців та двоє Українців. Ні з тими, ні з тими у мене спілкування не задалося, 3 швейцарців взагалі почали приставати до мене у не дуже приємних форматах, намагалися потрогати за інтимні місця, намагалися просто наче ткнути мене, завжди йшли біля моєї парти щоб зачепити мене, на фізкультурі це було взагалі жахіття, бо вчитель один, а класів декілька, все дійшло до того що вони мене чіпали майже щохвилинно, в березні 2023 року мене побили у роздягальні, через те що був слабкий навіть відповісти не міг. Школа на це ніяк не відреагувала, наче взагалі на мене наплювати було. Потім літні канікули, трохи все заспокоїлося, після повернення до школи все стало трохи краще, але не набагато, в жовтні 2023 я отримав травму коліна, та через те перестав ходити на фізкультуру до нового року. Все стало відносно нормально, приїхало ще 2 Українців з якими я спілкувався, і можна було жити. Після нового року прогулюючись як раз таки з цим Українцем який вже став моїм другом, він сподвиг мене почати качатися, я просто дома робив те що міг, після того змінив зачіску, похудав, але після того як я вже мав почати знов ходити на фізкультуру, я цього не зробив. Не приємні спогади оточували мене про те місце, мене ніхто не питав чому я не ходжу, ну і мені було норм. Від тоді за собою почав помічати те, що мені все почалося здаватися не реальним, наче б то всього цього не мало було бути, все було наче один великий фільм перед очима. Все стало жахом коли мої швейцарські одноклассники почали приходити до мене до дому та дзвонити у двері, кидатися камінням у вікна та ламати те що могли, із за того що я став сильнішим, я цього просто не витримав, прийшов до школи, впевнився що це були мої однокласники, та побився з одним з них. Школі знов було побоку на це, ну і добре. Майже від початку того як я приїхав до швейцарії я дуже хотів повернутись в Україну, багато моїх близких казали типу: вчись там, там освіта краще, там все набагато краще.. але я просто не бачу сенсу у цьому, за 2 роки навчання тут, я вивчив у кращому випадку німецьку на А1+, не можу нею вільно розмовляти…Українську программу я хоч і вчив на сімейній освіті, але це складно назвати тим що я нормально її вивчив, запамʼятав у кращому випадку процентів 10.. і от наче б то все, теоретично я можу вмовити маму повернутися додому назавжди, але я не можу нормально зосередитися у собі та зрозуміти що мені буде краще.. наче б то, у мене є відчуття що в Україні я зможу реалізувати себе на максимум, знайти нових друзів, та можливо навіть покращити відносити з моїми однокласниками, але чесно кажучи, я одночасно і дуже хочу цього, і дуже боюся цього. До сих пір відчуття не реальності того що є зараз не покидає мене. З того що було, та всіх конфліктів які були я почав займати просто нейтральну точку, щоб нікому навіть не хотілося задіти мене.. але згадуючи мій Український клас я розумію що там все вийде дуже складно. Я просто не розумію що мені робити далі, та як поступити