Апатія, неприйняття іншими

Я завжди була в якійсь апатії, депресії. Це з дитинства. У дитсадку у мене не було друзів. Пам'ятаю, я щось пропонувала типу гри, але на мене ніяк не реагували, хоча між собою вони придумували ідеї і потім грали в це. Я дивилась на ляльку однієї дівчинки і так заздрила, ну дуже гарна лялька була. Я просила погратись, але була черга бажаючих, коли дійшло до мене, мені чомусь не хотіли давати, типу уже все. Це дрібниці, але чомусь я до сих пір цк пам'ятаю. Усі з кимось грали, а я наче і в групі, але одна. Я хворіла і рідко ходила в садок, я його ненавиділа. Тоді у мене сформувалось відчуття наче я не така, у всіх є друзі, а я одна, у інших краще, інші кращі. Мені боляче від цього. У школі теж саме. Мої ідеї не підхватували, не подобались іншим. Я не була лідером, але хотілось. Пам'ятаю, як усі на екскурсію по парам брались за руки і йшли, усі швидко знвходили пару, а мені хто залишиться. У перших класах була подружка. До неї приходила на перервах старша сестра, вона не хотіла зі мною спілкуватись. Приходила якась подружка із старших класів. А до мене ніхто не приходив. Я заздрила. Мені було сумно. Ця подружка щиро хотіла зі мною дружити. Коли вона мені дзвонила після школи, щось розказувала, я не знала що їй відповідати, не знала що правильно сказати, хотілось втекти, бо боялась якщо скажу щось не то то ображу чи засмучу її, я відчувала себе неловко, якоюсь дивною. Через якийсь час я подружилась з іншою дівчинкою, мені з нею було цікаво, у неї були якісь цікаві ручки, мультфільми на касетах дівіді і т д. А з попередньою подружкою я перестала спілкуватись, чим її образила. Мені казали вона багато плакала. Потім ця моя нова подружка переїхала і я залишилась без друзів. І отак я була одна. Школа викликала страх. Я боялась опозоритись і опозорити батьків. Була відмінницею. Усі одне з одним дружили. Я боялась щось сказати, боялась засудження, що мене висміють чи причепляться, 'нападуть'. Були агресивні особи, які любили сваритись у класі. Боялась, коли мені треба було захищатись, а говна летіло багато, бо я вчилась добре, а вони ні. Я ходила після школи в музичну і вільного часу не було. З друзями гуляти не ходила,а інші ходили. Я відчувала себе ізгоєм. Я була в окулярах через поганий зір, сиділа на перших партах, не одна, але з однокласницею не спілкувались особо. Моя проблема, що я не знала навіщо мені треба з кимось спілкуватись, і що взагалі казати, що робити. Мені сказали треба вчитись-я вчилась. А що треба заводити дружбу я не знала.