Проблеми в стосунках з родиною, відчуття безвиході

Коли я думаю про те, як би краще мені про це розповісти, я не можу дійти згоди сама з собою. З одного боку у мене нормальна родина, у мене було все в дитинстві і зараз, мене ніколи не били в дитинстві, залюблювали. У мене не родина алкозалежних, чи наркоманів, не соціально деградована (якщо це адекватна назва для цього).
Єдиний тиск з дитинства, який я памʼятаю, це навчання і оцінки. У мене був дуже тривожний стан під час середньої школи, бо не завжди вдавалося вчитися на відмінно. У мене клас був трішки ворожий, хоча ми всі роки разом вчилися, могли поспілкуватися, але це не викреслювало тебе з списку потенційних жертв булінгу. Після того як моя шкільна подруга переїхала за кордон, я залишися без друзів в школі і приблизно в той час почали мене однокласники булити. Оцінки зʼїхали, сиділа я сама. І через це дома були скандали. Мама завжди кричала, що оцінки треба виправити, щоб я завтра ж сіла з кимось за парту, щоб вчителі не думали, що я відлюдниця. Я її не слухала) Мені було дуже важко морально, я ненавиділа школу, але мама і слухати про це не хотіла. Вона казала завжди, що в неї є робота і домашні проблеми, щоб перейматися ще й моїми вигаданими. У мене підлітковий вік не відзначився бажанням змінити зовнішність, у мене був внутрішній бунт. Я почала гостро відчувати несправедливість вдома. Особливо від маминих родичів, коли вони приїжджали і могли «в жарт» обізвати мене. Через це я почувалася дуже тупою, але мама забороняла їм протистояти, казала завжди «Я не хочу скандалу, тому мовчи». І так було дуже багато разів. Тобто хтось, навіть якщо це родичі, важливіші їй за мене. Логічно, що у мене зʼявилося багато комплексів.
У нас в той період було дуже багато сварок, подекуди диких, коли мама говорила дуже божевільні речі. Що мені лишалося робити як просто плакати в своїй кімнаті і боятися вийти? Період з 12-16 років у мене це період страху маминого гніву. У мене досі? коли вона сумна або зла, все в животі стискається, ніби на діарею.
Пізніше у нас були скандали, через те, що я хотіла навчатися за 500 кілометрів від дому, тому що хотіла побачити щось нове. Мама не хотіла (родичі теж), їхніми аргументами було: та ти ж там нікого не знаєш, ти така скромненька у тебе там не буде друзів, ти там нікому не потрібна, у гуртожитку дівчата тебе принижуватимуть, бо ти першокурсниця. Я їх не слухала, і зрештою мама відступила, але за краще вирішила мені зняти квартиру.

Вибачте, що так багато. Я продовжу нижче, бо це не все, на жаль