Війна

Добрий день! У мене є проблема: дуже рідко читаю новини. І це не через те, що я боюся. Ні, це через те, що мені не цікаво. У телеграм каналах по 30 повідомлень за день може надходити. По-перше, я не встигаю все прочитати, по-друге мені не цікаво де щось прилетіло чи якась окрема людина підірвалась на міні. Мені хочеться знати щось глобальніше. Ідеальним рішенням я бачу канал або сайт де виходить пост приблизно 1 раз на тиждень з найважливішими подіями. Але я такого не знайшла. Через це я дізналася де знаходиться Маріуполь і усі подробиці тільки зараз. І взагалі мало знаю подій які відбувалися за цей час. Чи нормальна така байдужість і чи можна щось зробити? Дуже була б вдячна, якщо б ви змогли мені допомогти!

Стосунки з чоловіком були складні ще до війни . Разом 3 роки є дитина. Проблема в тому що він іде під вплив друзів/ знайомих не часто але це є регулярно. Він не розуміє що я теж втомлююсь з дитиною вдома( я в декретній відпустці) що я теж хочу відпочинку. Він каже що в моїй роботі нічого складного , попрікає своєю роботою що якби б я попрацювала як він то я б зрозуміла що важче. Я розумію що він теж втомлюється , алеж в нього є хоч якісь вихідні в які він замість того щоб побути з сім'єю йде на рибалку , випивають там пізно приходить додому , в той час як я весь час з дитиною сама. Я йому конкретно пояснювала ми багато розмовляли на цю тему , що мені не подобається що я від нього хочу , але він ага угу я тебе поняв і знову теж саме. Постійно коли є вихідний у нього його немає дома . Я не маю права на свій розвиток, на відпочинок , ні на що. Живемо в селі в якому він виріс, тут його мати та знайомі . У мене немає нікого ні друзів ні родичів ( маю на увазі в цьому селі) мої батьки далеко не мають змоги приїхати часто .. і я ж не можу з кимось познайомитись бо постійно в хатніх справах та й дитину тягати за собою постійно не варіант. Свекруха взагалі за нас забула, вона займається своїм життям , допомоги від неї ніякої. Загалом, почалась війна чоловіка відправили на передок , перший раз заступив 10 днів не було зв'язку, переживала. Коли вийшов сказав що я все поняв, поняв що ви найрідніші більше не буде такого. Але нічого не змінилося . Коли виходять з позиції декілька днів відпочивають, майже кожнл дня випивший , коли я роблю зауваження каже що ти не понімаєш ми тебе тут переживаємо , стрес. Я так не думаю. Я дуже хвилююсь за нього і дуже люблю але ці нюанси вже дістали . Скажіть як з нам поговорити на ці теми, чи в загалі варто підіймати цю тему коли він на війні . Не хочу скандалити бо не дай Бог щось там станеться . Наче й не час виясняти відношення, коли він там. Але й терпіти не можу . Він не ледар він заробляє гроші достатньо , в мене і дитини все є . Він працює в дома , ремонти, полагодити і тд. Але ніколи не має між нами діалогоу щоб поговорити про щось особисте чи просто на якусь тему , він каже що любить ,але я чомусь цьому не вірю . Ніколи не цікавиться чого я хочу . А я не хочу його грошей і дорогих ремонтів теж не хочу . Хочу відчувати його любов, тепло і підтримку. Тоді буду щаслива , для мене це найголовніше

З початку війни моє минуле життя було зруйноване вщент.Я втратила все, що мала мій бізнес, місце проживання, а також відносини з людьми ,яких я вважала надійними.Ще на початку березня минулого року у мене був вибір залишитися на західній Україні та розпочати своє нове життя чи поїхати до Європи к людині, яку я добре не знала і я зробила не вірний вибір. Не пройшло і місяця, як мені дали зрозуміти що я ніхто і мені тут зовсім не раді.Я розчарована зосталася собакою прямо на вулиці в країні про яку я нічого не знаю. На той час єміграційна служба не могла прийняти мене з собакою на ночівлю в центр для біженців.Мені довелося шукати допомоги в іншій країні,мені вдалось знайти людей які погодилися на деякий час мене прилаштувати, але серед зовсім чужих мені людей я відчувала розпач та біль від того, що не можу повернутися в Україну.Не пройшло і місяця як я зїхала в гурожиток яку давала держава і ось там я в повній мірі відчула свою безпорадність та безвихідність моєї ситуації.Я була після всього пережитого та від жорстокості людей,які проживали в гуртожитку просто в щоці там зазнала справнього гніту та психологічного насилля. Я мягко кажучі була не в собі і ще трохи зішла б з розуму, бо вкрай було тяжко бути одній, все вирішувати самій,надіятися на себе без жодної пітримки і розуміння від інших.
Були спроби працювання з психологом але всі говорили одне і теж саме, що можу допомогти тільки сама собі, що я повинна знайти сама опору в житті якої я зовсім для себе не бачила.
Мій стан не поліпшився навідь коли переїхала в Україну і знайшла де жити.
Була сильна затяжна депресія в кілька місяців, навідь тяжко було встати з ліжка.Допоки не знайшла в собі сили знайти роботу та вже після того, як стала працювати трохи прийшла в себе, знову змінила місце проживання де колись хотіла жити,але все одно мені ще дуже болить все те, через що мені довелося пройти та пережити. Я одна, без жодної пітримки, розуміння інших.
Я багато прочитала літератури про мотивацію,вихід із кризи , але живої пітримки не маю, ні друзів, ні знайомих, ні родичів. І ті психологи, які радять все самій, і що треба читати, щоб витримати все, просто не мають бажання йти в консультацію зі мною чи не мають розуміння, як з цим працювати. Мені не вистачає банально людського розуміння та пітримки.
Зараз трохи влізла в кридитну історію, щоб хоч трохи мати можливість на краще життя. Зовсім не легко все самій. Я як та квітка яка пробивається через груду асвальту.