Почуй своє дитя!

Довіра та її руйнування в дитинстві

Ви напевно зустрічали людей, які перебільшено прагнуть бути вільними та незалежними. Але насправді вони просто уникають занадто близьких людських стосунків. Вони або ніяк не вибудують партнерства, або в партнерстві з ними ви відчуваєте дистанцію постійно.
Річ тут у довірі, яку було підірвано в дитинстві. Ці люди в дитинстві засвоїли: довіряти небезпечно, безпечно не довіряти.

Баланс між прив'язаністю та автономією у вихованні

Як так виходить?

Батьківство - це тонкий баланс між задоволенням дитячої потреби в прив'язаності та задоволенням потреби в самостійності (автономії).

Дитина дуже залежна від батьківської прихильності та турботи. Якщо батьки не чуйні та без любові ставляться до виконання своїх обов'язків, то дитина почувається морально та фізично спустошеною. Почуття захищеності та задоволення немає. І тому стосунки "на підкірці" запам'ятовуються як щось ненадійне та небезпечне.

Актуальна здатність "Довіра" дає глибокі тріщини.

Виникає глибоке відчуття невпевненості, що поширюється на власне Я та міжособистісні стосунки.

Захисні механізми дитини

Діти обов'язково шукають компенсацію своїм незадоволеним потребам. І така дитина обирає як самозахист автономію. Вона підсвідомо вирішує бути самій.

Але дитина може обрати й інший захист - залежність. І тоді виростає людина, яка не може без іншого. Вона чіпляється за партнера, вона впевнена, що помре без нього.

Мистецтво батьківства - це розуміти дитину та її потреби. Вміти задовольняти їх у балансі.

Потреба у визнанні та повазі

Основне джерело психічних ресурсів - самооцінка. Але вона ж і джерело найбільшого переліку проблем, якщо пошкоджена.

Як же формується самооцінка?

Емоційно, в дуже ранньому віці. Саме тому аргументи дорослого віку можуть уже не змінити нічого в самовідчутті людини.

Через поведінку батьків дитина отримує "вердикт" в порядку вона чи ні. Маленька дитина все зводить до того, раді чи ні її існуванню.

Якщо мама поруч сумна чи зла - дитина емоційно відчуває, що її існуванню не раді. Бо мислення дитини егоцентричне: вона все відносить до себе.

Аналізуючи дії близьких людей, дитина розвиває власну самооцінку в тому чи іншому вигляді.

Потреба у визнанні іншими людьми зберігається все життя. І це не паталогічно. Це пов'язує нас з іншими і дає можливість для соціалізації.

Але ось статус самооцінки диктує, як багато схвалення нам треба і на що ми готові для цього схвалення.

Діти, які не отримали належного визнання і поваги в дитинстві, все життя намагаються "добрати його" від інших людей. Але жахливо те, що такі люди відчувають, що відповідальні за те, як до них ставляться інші люди. А це не завжди так. Інший може ставитися погано через свої "налаштування".

Але дитина, яку не поважали і не визнавали, від якої вимагали дисципліни і слухняності понад міру, "заточена" зробити все, щоб сподобається. Часто для цього вона придушувала свої справжні почуття і бажання.

"Захищати себе не можна", "Мені не можна злитися!", "Тримай себе в руках"...

А це все шлях до неврозів, хвороб і невдач...