Ти маєш справлятися сам(а)?

Добрий день. Я Марія Міловідова, сертифікована та акредитована гештальт-терапевтка, ДБТ-терапевтка, лікарка-психіатриня. Окрім того, що я спеціалістка, я тепла і підтримуюча.

Культурне переконання "ти маєш справлятися сам(а)"

Багатьом з нас з дитинства вкладали в голову: «ти маєш справлятися сама», «ти повинна сама це пройти», «не можна бути залежним від інших» і тому подібне.

Походження та причини поширеності цієї ідеї

Я періодично роздумую, чому це так розповсюджено в нашій культурі. В мене декілька гіпотез. Я сама з невеликого міста, і дуже добре пам`ятаю настанови, які йшли від старшого покоління: «що люди скажуть?», «як не соромно, ти донька поважної людини, а ти щось таке робиш (не привіталася, наприклад, або ще якийсь смертний гріх зробила). І оця спільнота з тої, що кожен день тебе підтримує своїми вітаннями, привітними посмішками, впізнаваннями, може дуже легко стати тотальною небезпекою, сірим коридором сорому, пройти через який дуже непросто. Думаю, що звідти і витоки протидії тій соціальній залежності: «давай сам(а), вчись бути сам(а)» або навіть «я можу без вас, я вам ще покажу».

Ще одна моя гіпотеза по`вязана з трансгенераційною передачею травм, спричинених війнами, що пройшлися нашою землею. Жінка, що мала якось справлятися без чоловіка, небагато могла дати в емоційному плані своїй дитині, яка бігла до неї за втішенням. Що чуло те дитя від самотньої матері, занімілої від горя: «плачеш-переплачеш, справляйся сам/а». Тобто насправді це про те, що «в мене немає сил витримувати твій душевний біль, дитино, я ледве витримую свій», а передалося дещо інше: чим менше жалієшся, чим менше створюєш проблем, тим краще всім.

Людина як соціальна істота: потреби в зв'язку

 І багато хто до сих пір вірить у це, люди приходять до мене і кажуть: «я ж мала пройти це сама, а в мене не виходить,  я, мабуть, якась слабка, недолуга, слабша за інших». Я кажу на це: «насправді так не працює, з вами все нормально, це нормально, коли не виходить без підтримки інших людей». Людина – соціальна тварина, і ми фізіологічно влаштовані так (і полівагальна теорія це доводить), що наші тіла налаштовуються один на одного, Ми несвідомо прагнемо бути почутими, побаченими, періодично відчувати чийсь лікоть поряд, а в ідеалі - тепло обіймів.

 Більшість наших потреб спрямовані на інших людей, без них ми не виживаємо.  Ну може й вижимаємо, але виживаємо в прямому сенсі цього слова, бо якість життя тоді страждає.  Бо окрім базових потреб у сну та їжі,  в нас є такі важливі потреби, в які упирається просто таки все життя:

потреба в любові,

потреба в безпеці,

 потреба в приналежності.

 І як їх реалізувати поза соціумом? Це просто неможливо. Хіба що потребу в безпеці – можна замкнутися за кам`яним муром власноруч створеної фортеці і таким чином убезпечити себе. Але таке життя позбавить можливості задовольнити потребу в любові і приналежності, тобто також прирече на страждання. Наше тіло сприймає фрустрацію і страждання як небезпеку. Тож небезпек не позбутися ніяк.

І оце важливе питання, яке ми весь час вирішуємо: як вижити в небезпечному світі людей? Як зберегти зв`язок з ними і водночас  зберегти себе? Зберегти відчуття себе, самоповагу, право на свої переживання і важливі стосунки?

Психотерапія як безпечний простір

По суті це насамперед і пропонує психотерапія: безпечні стосунки. Це стосунки, де ви можете бути почутим, побаченим, не обрізаним страхом та соромом перед суспільством, іншими людьми, що вимагають іншого, формальних, обрізаних проявів. Так, більшість стосунків в суспільстві функційні, спрямовані на досягнення певної мети і це нормально. Але все одно всім нам потрібне місце і час, де ми можемо бути собою. Бути собою поза вимогами суспільства, бути прийнятим у важливому саме для себе, а вже по тому й підтриманому в бажаних змінах.

Важливість терапії під час війни

Це особливо вагомо саме зараз, в період війни, коли стресу забагато, він тривалий, а наші душі, а з ними й тіла переповнені складними емоціями, від яких просто не встигаєш відновитися. І багато хто відчуває: мені цього забагато. Тобто переживань забагато для одного тіла. Їх треба довірити іншому, а, на жаль, не всі рідні і друзі готові розділяти чужий біль, чужі емоції, тому що свої нема куди подіти. Вихід є: їх можна нести психотерапевту і буде легше. А вже після опанування складних почуттів з`явиться і місце для чогось нового.

Якщо Вам відгукується цей текст, запрошую до мене в терапію. З повагою, Марія.

Додано на сайт 2024-05-07 в 14:50:10