как быть?

Вітаю !
Тут важливо не намагатися одразу переконати себе, що «нічого страшного не станеться». У Ваших прикладах є спільна тема: страх опинитися в ситуації, де Вам доведеться звернутися по допомогу до людини, з якою немає близького контакту.

Схоже, сама необхідність попросити про допомогу переживається для Вас як щось дуже тривожне й майже нестерпне. Тому психіка заздалегідь створює безліч сценаріїв: мама може втратити свідомість, закінчаться гроші, Ви не зможете повернутися додому, залишитесь без одягу тощо. І тоді здається, що безпечніше взагалі не їхати, не ризикувати й не опинятися в ситуації, де може знадобитися стороння людина.

Я б радила спробувати розділити дві речі: реальну проблему та страх самої ситуації. Якщо мамі справді стане погано — викликати швидку є нормальною дією. Якщо Ви раптом не матимете грошей на проїзд — попросити водія чи іншу людину про допомогу також не є чимось ганебним або небезпечним. Вам не потрібно мати з людиною близькі стосунки, щоб звернутися до неї в конкретній ситуації.

Можна поступово тренувати саме цю здатність: не намагатися позбутися всіх тривожних думок, а дозволяти собі робити те, що потрібно, навіть якщо Вам незручно просити. Наприклад, подумки уявити просту ситуацію: «Мені потрібна допомога. Я звертаюся до незнайомої людини. Мені ніяково. Я витримую це». Це вже маленький крок до того, щоб страх перестав керувати Вашою поведінкою.

І ще один важливий момент: з огляду на Вашу тривалу історію психічного розладу та лікування, не варто самостійно змінювати дозування чи припиняти призначені препарати через ці переживання. Якщо ці страхи посилюються, обмежують Ваше життя або з'являються нові незвичні переживання, варто повідомити про це лікарю, який Вас спостерігає.

Те, що психотерапія вже двічі допомагала Вам розібратися з іншими думками, — хороший досвід. Це означає, що навіть якщо зараз Ви не можете відвідувати психолога особисто, Ви вже знаєте, що Ваші переживання можуть змінюватися, а не залишатися такими назавжди.