Question by:
Оля
Age:
32
я і дитина
Доброго вечора! Хочу зрозуміти в якому напрямку вибирати психолога/психотерапевта для роботи і чи він потрібен мені чи дитині.
Що маємо: дитина 7 років (з 2 років виховується мною - батька нестало). З дитинства мала ще той характер: сидіння,тихі прогулянки як у інших мам з колясками - не про нас. Всю прогулянку страшенно плакала,знайшла вихід - слінг,стало краще. Але вдома постійно на руках і з ніким не залишалась,крім мене навіть на пів години. Зараз згадую той час,як страшний сон. Далі пішла в садок,легше не стало - постійні істерики перед садком,перед сном там. Вже в 4 роки знайшла чудовий приватний садок і плачі закінчились. Умовно,звісно,бо вони тривали у магазинах. Також часто хворіла і мене навіть 2 рази звільняли з роботи,бо не мала з ким її залишити. Тому цей час згадую не легше: тобі треба працювати,щоб утримати вас обох,а в неї температура і ніхто з нянь приїхати не може. Далі вивчила закон і свої права.
Школа: вчителька скаржиться час від час на поведінку (хочу це робити так і не інакше). Гуртки: то нас виганяють через поведінку,то самі не ходимо,бо їй набридло і ходить аби ходити.
Зараз: менше істерик,трохи треба впрошувати домашку робити але робимо, можемо спокійно зайти в магазин і цей час найкращий з усіх наших років прожитих разом.
Але: в мене враження,що цих попередніх 6 років настільки мене втомили і те,що чим не пробує займатись - просто гроші на вітер,що зловила себе на астрагуванні. В мене немає бажання,подекуди сили подовгу гуляти,проводити багато часу разом і це вилізло боком. Вчора випадково почула від неї нецензурне слово. І тут зрозуміла,що мама з мене така собі. Я не можу сказати,що не люблю її - в неї хороша школа,має репетиторів,я все ж стараюсь час від час шукати їй нові гуртки,купляю не геть все,що вона хоче але і не обділяю,маємо традицію по суботах влаштовувати дівчачі дні з какао тільки удвох. Наче все добре але по відчуттях якийсь такий бар'єр,ніби я мама на віддаленій роботі. Вона повторює,що мама її любить,тобто наче немає відчуття,що покинута але в ідеальному світі ми мали б більше займатись разом,гуляти,мати якісь спільні ігри чи зацікавленості,а їх немає (з моєї сторони). Проте мені не байдуже,коли вона їде до бабусі - я починаю сумувати,мені її бракує. Але з іншої сторони іноді сприймаю її,як тягар і хочу побути сама,зайнятись більше собою/лише собою. І тут запитання: кому з нас з нашою поведнікою потрібен психолог?
Що маємо: дитина 7 років (з 2 років виховується мною - батька нестало). З дитинства мала ще той характер: сидіння,тихі прогулянки як у інших мам з колясками - не про нас. Всю прогулянку страшенно плакала,знайшла вихід - слінг,стало краще. Але вдома постійно на руках і з ніким не залишалась,крім мене навіть на пів години. Зараз згадую той час,як страшний сон. Далі пішла в садок,легше не стало - постійні істерики перед садком,перед сном там. Вже в 4 роки знайшла чудовий приватний садок і плачі закінчились. Умовно,звісно,бо вони тривали у магазинах. Також часто хворіла і мене навіть 2 рази звільняли з роботи,бо не мала з ким її залишити. Тому цей час згадую не легше: тобі треба працювати,щоб утримати вас обох,а в неї температура і ніхто з нянь приїхати не може. Далі вивчила закон і свої права.
Школа: вчителька скаржиться час від час на поведінку (хочу це робити так і не інакше). Гуртки: то нас виганяють через поведінку,то самі не ходимо,бо їй набридло і ходить аби ходити.
Зараз: менше істерик,трохи треба впрошувати домашку робити але робимо, можемо спокійно зайти в магазин і цей час найкращий з усіх наших років прожитих разом.
Але: в мене враження,що цих попередніх 6 років настільки мене втомили і те,що чим не пробує займатись - просто гроші на вітер,що зловила себе на астрагуванні. В мене немає бажання,подекуди сили подовгу гуляти,проводити багато часу разом і це вилізло боком. Вчора випадково почула від неї нецензурне слово. І тут зрозуміла,що мама з мене така собі. Я не можу сказати,що не люблю її - в неї хороша школа,має репетиторів,я все ж стараюсь час від час шукати їй нові гуртки,купляю не геть все,що вона хоче але і не обділяю,маємо традицію по суботах влаштовувати дівчачі дні з какао тільки удвох. Наче все добре але по відчуттях якийсь такий бар'єр,ніби я мама на віддаленій роботі. Вона повторює,що мама її любить,тобто наче немає відчуття,що покинута але в ідеальному світі ми мали б більше займатись разом,гуляти,мати якісь спільні ігри чи зацікавленості,а їх немає (з моєї сторони). Проте мені не байдуже,коли вона їде до бабусі - я починаю сумувати,мені її бракує. Але з іншої сторони іноді сприймаю її,як тягар і хочу побути сама,зайнятись більше собою/лише собою. І тут запитання: кому з нас з нашою поведнікою потрібен психолог?
What are these ratings?
Question Ratings
Users can vote for questions they like. The best questions are featured in a special section of the website.
You can vote for a question if you found it interesting, well-described, or believe that the psychologists’ answers would be valuable for many others to read.
If you vote for a question, a link to it may later appear on your personal page in the "Liked Questions" section. Negative votes will not be displayed anywhere.
For psychologists, the questions they like will not be displayed on their personal pages.
