я гірша за всіх

у мене вже 3 рік розчарування в університеті. я взагалі мала не таке уявлення про життя після школи. у школі я була одиночкою, у старших класах друзів у мене близьких не було, хоча у садочку та у молодших класах були, я була сором’язлива, але все ж трохи і балакуча. а потім я не знаю, що сталося. у 7-8 класі все змінилося, мабуть, причина у тому, що друзі віддалилися від мене і я стала повністю асоціальна, можна сказати. в магазин боялася вийти, на уроках відповідати теж, ні з ким з однокласників спілкуватися не хотілося, а поміж школою теж якось з друзями не склалося. мені було страшно робити абсолютно все, кудись йти, коли хтось приїжджав у гості. зараз ці страхи щодо всього трохи применшилися, але тривога усе одно присутня майже завжди.

з однолітками я не спілкуюся й досі. намагалася знайти друзів серед нових людей в універі і поза ним, але чомусь спілкування не складається. я думаю, що причина в тому, що я в присутності будь-кого автоматично вважаю себе гіршою, як зовнішньо, так внутрішньо. ніби я якесь посміховисько, а будь-яка інша людина, у присутності якої я знаходжуся, просто терпить мене і якщо я щось зроблю не так з мене будуть сміятися, принижувати. постійна думка, що я тупо ніхто. наприклад, хочу сьогодні піти погуляти в те місце. думка в голові: ти себе бачила? ти бачила людей які там зазвичай гуляють? ти не їх рівень.
ще одне, це те, що я не сприймаю своє лицем, якщо його не бачу, дивно, але мені здається ніби воно перекручуються, змінюється, робиться потворним. наприклад, збираюся кудись, дивлюся в дзеркало, ніби добре, а виходжу в люди і так щось ніби тисне «ти страшна ти страшна ти страшна» і хочеться втікти і заховатися.

я, чесно кажучи, не знаю яке у мене ставлення до себе. одного дня я собі подобаюся, а на другий день хочу розбити всі дзеркала, аби тільки не бачити себе.

оця навʼязлива штука про те, що я посміховисько не дає мені рухатися нікуди. не можу ні вийти ні з ким погуляти, ні покликати нікого, бо хто я така? а якщо людині я гидка?
саме ця відсутність друзів, боязнь вийти будь-куди, страх почуватися одинокою, присоромленою, ніяковою і породжує думки про те, що зі мною ніхто ніколи не захоче дружити, бо якщо до цього часу ніхто не хотів, то чи зараз у дорослому віці захоче? що у мене ніхто ніколи не закохається, бо в мене неможливо закохатися. мені здається, інші люди не сприймають мене як дорослу самостійну особу, а як таке щось, незначне. ніби я масовка, яка ніколи не буде головним героєм