Не маючий сенсу текст

Я не впевнена, чи потрібні мені тут якісь поради, думаю мені просто треба написати це десь і забути, бо ведення щоденників означає, що одного дня ти знову прочитаєш те, що писав колись. У мене немає абсолютно ніяких бажань, надій та сподівань у цьому житті. У мене була мрія, від якої я відмовилася в силу своєї соціофобії, яка точно не дозволить мені збудувати кар\'єру в цьому напрямку, не дивлячись на те, що я чомусь продовжую здобувати освіту в цій сфері. Я не можу кинути університет, бо це засмутить матір. У мене вже багато років постійна тривога без якоїсь причини, діагноз сдвг ще з часів школи і періоди від пари тижнів до півроку, коли я не здатна робити навіть базові речі, бо у мене немає на це ні сил, ні бажання. У мене майже немає взагалі друзів, ті, що були, роз\'їхались по різним містам та навіть країнам, а заводити нові знайомства та мати взагалі якісь контакти з людьми мені не подобається. Крім навчання я заробляю на життя фізичною працею, щоб матір не тягнула сама на собі оплату квартири. Перший раз у мене виникли думки про самогубство ще у молодшій школі, вже не пам\'ятаю навіть, чому. Я не планувала доживати до 20 років, а тепер я остаточно змирилася з тим, що у мене немає ніякого морального права піти з життя, бо похорони коштують дорого, а ще хтось має піклуватися про мою матір у старості. По суті, моє життя не належить навіть мені самій, бо я навіть не можу нарешті вбити себе, навіть якщо кожен новий день відчувається як тортури. І я ніколи навіть про це життя не просила. Можливо, колись я все ж таки наберуся смілості скоїти самогубство, а зараз мені просто треба робити вигляд, що я рада існувати в суспільстві і хочу чогось досягти.