«Не той великий, хто ніколи не падав, а той великий – хто падав і вставав...»
You are reading a translation of this question from the original language: Ukrainian
Question by: An25 Age: 38

Виню себе в обставинах смерті батька

У мене помер батько. Ми не дуже тісно спілкувалися більшу частину мого життя, він був батьком більше номінально. Так вийшло, що я 2 роки в підлітковому віці жила сама тиждень через тиждень, мобільних тоді ще не було, і він жодного разу за цей час до мене не приїхав подивитися, як я. Згодом батьки розлучилися, проте батька я відвідувала. Коли я поїхала на навчання в інше місто і придбала йому мобільний для звʼязку - він мені не дзвонив, дзвонила лише я.
Проте з віком, він почав відчувати потребу в мені і став дзвонити іноді сам. Три роки назад я перевезла його в своє місто за 600 км від його міста, оскільки йому було вже 80 років і я боялася, що мене не буде поряд, коли я буду потрібна. Ми доволі активно спілкувалися, я відвідувала його через кожні 2-3 тижні, ми ніби нарешті стали батьком і донькою. Цей час співпав зі хворобою і складними операціями мами (4 операції за неповних 3 роки, остання - місяць назад) і я просто розривалася між ними фізично (бо перевезла маму до себе) і емоційно (вони дуже погано розлучилися, і один одного терпіти не можуть, продовжували вирішувати стосунки через мене. Окрім того, у мами дуже непростий характер (точніше, не схожий на мій) і я маю без кінця відстоювати свої кордони і витримувати її емоційний тиск, на що у мене йде колосальна кількість сил).
Батько нічим особливо не хворів (тиск, серце, задишка - все як у літніх людей) і був доволі активним, гуляв щодня по декілька кілометрів, навіть «город» на балконі посадив. Ми зідзвонювались кожні вихідні (частіше дзвонив він. Говорили в основному про його стан і самопочуття і він жалівся на тиск, серце, руки/ноги, і я, якщо чесно, вже так втомилася від всього цього середовища хвороб, у якому я живу 24/7, що дзвонити самій, щоб про це слухати, у мене не дуже було багато сил. Але якщо не дзвонив він - дзвонила я).
Востаннє я приїжджала до нього 4 травня, а потім телефонувала 11 травня, але він не відповів. Я подумала, що зайнятий, але не передзвонила йому і він не передзвонив. А потім був такий важкий тиждень, який так швидко пролетів, що наступного разу зателефонувала я йому 19 травня, і у нього був вимкнений телефон. Я одразу до нього поїхала - але його вже не було в живих.
Експертиза показала день смерті - 14 травня, але я думаю, він помер раніше (останній чек з магазину - 8 травня і коли я ввімкнула його телефон, на екрані був пропущений від мене, тобто він його після цього вже не використовував).
І тепер мене це просто зʼїдає зсередини. Я навіть не знаю дати його смерті… Я ховала його в закритій труні…
Він колись жартома сказав «а то вмру і завоняюся, поки хтось знайде», я запевнила, що так не буде, а вийшло фактично так.
Чому я не наполягла на щоденному зідзвоні, щоб розуміти, що з ним все в порядку? Чому я не передзвонила 11 травня або 12, коли він не відповів, щоб знайти його тіло раніше? Чому я так розслабилася, що повірила, що він безсмертний і не перевіряла? Я ж живу неподалік. Це так мене вбиває…
...
What are these ratings?

Question Ratings

Users can vote for questions they like. The best questions are featured in a special section of the website.

You can vote for a question if you found it interesting, well-described, or believe that the psychologists’ answers would be valuable for many others to read.

If you vote for a question, a link to it may later appear on your personal page in the "Liked Questions" section. Negative votes will not be displayed anywhere.

For psychologists, the questions they like will not be displayed on their personal pages.

Psychologists’ answers

There are no answers to this question yet.
This question is archived. New replies are no longer accepted.
Log in or register to answer.
Want to ask a psychologist a question online for free right now?