Батьки і власне життя

Вітаю! Мені 30 років, у мене є власна родина. У моїй власній родині дуже комфортні відносини для кожного члена сімʼї, у нас немає сварок і істерик, все вирішується у спокійній розмові завжди. Мої батьки сваряться все життя і постійно тягнуть мене у своі сутички. Змалечку один із батьків тягне мене у сутичку, а інший кричить «дитина не при чому», а перший говорить «так вся сварка і почалася з дитини» і так все життя по колу. Зараз мене немає у їх житті фізично, бо ми живемо дуже далеко один від одного, але по цей день вони то сходяться то розходяться, знущаються один над одним і кожен сам над собою і пишуть і дзвонять мені, бо для скандалу треба я, щоб була винною або обрала когось із них. Вони кажуть що вбʼють один одного або накладуть на себе руки. А коли я кажу ви дорослі робіть так як вважаєте потрібним, відповідь у них однакова - тобі на мене немає часу, мені самотньо і дуже важко, а ти моя дитина і я ж тебе так люблю. А потім вони миряться і забувають про мене. Це нормально не мати жалості до батьків у їх самотності зараз коли вони розійшлися? Я собі забороняю їх жаліти, бо інакше я знов потраплю у це коло ментального насилля і я боюся втратити своє власне життя і сімʼю через них. Я вже не хочу бути нічиєю дитиною, я так заморилася і хочу жити своє власне життя і не боятися що цим вечором мене знову будуть ставити на коліна перед вибором бути хорошою слухняною донькою і грати в істерики за правилами чи бути безсердечною донькою яка не «допоможе» бо вимкнула телефон і живе своє життя. Вони ніколи не просять у мене допомоги або грошей абощо, я їм життєво необхідна тільки в часи скандалів і сутичок.