Дивна самотність

Доброго дня! Чесно кажучи, я не зовсім впевнена, що треба було писати сюди... Можливо, ви заспокоєте мою розтривожену душу:) Так сталося, що я дуже люблю самотність. До такої статі, що вже дуже довгий час одна. Школу я закінчила в 17 і нікуди не поступила, хоча була відмінницею. Просто як подумаю, це ж студенське життя - завжди треба буде спілкуватися, через силу веселитися... Я можу зробити вигляд, що мені дуже цікаво говорити з людьми, але насправді я відчуваю себе найкраще тоді, коли absolute alone. Я читаю, малюю, дивлюся ТВ, працюю, їм... - все сама. Правда, так було не завжди. В школі я була дуже соціальною. У мене було багато друзів, хлопців немало.Але в 11 класі, готуючись до ДПА я багато часу проводила саменька. І мені було дуже комфортно. Я знаю, що я дуже гарна, цікава і не дурна. Переїхавши в інше місто, я, відповідно, не захотіла далі ні з ким підтримуватися зв'яки, рідко дзвоню до батьків. Живу САМА. І вкотре повторююся - я супер себе почуваю! Але питання тепер в іншому... Я шизанута?... Ну, тобто, людина істота соціальна і я якби повинна прагнути спілкування, відносин і таке інше, особливо будучи молодою... Хіба ні? Але чому я так не хочу цього? Я насолоджуюся своєю самотністю вже доооовгий час і тільки тепер замислилася, що може зі мною не все в порядку? Скажіть будь ласка, як ви думаєте: самотня людина, яка отримує від цього задоволення...з нею все в порядку? =)