Синдром біженця

<p>Я біженка. В моєму місті залишатися було небезпечно, так як з самого початку війни його постійно розстрілювали (і зруйнували майже вщент). Тому я з донькою 2,5 років виїхала спочатку до Польщі, а потім до Англії (тому що в цій країні працює мій чоловік, який приїхав сюди на заробітки ще до початку війни). Зараз живимо в жахливих умовах, проблеми з пошуком житла і багато інших побутових проблем. Але найгірше, що мій стан психологічний отруює життя моїй сім'ї (дитині і чоловіку), яка продовжує жити далі в нових умовах. Я ж ніче вмерла ще 24 лютого. Я тільки плачу за втраченим життям (і я не про матеріальні втрати, а про життя вцілому). Я психічно дуже слабка людина, дуже емоційна і вразлива. Ще до війни в мене були проблеми з контролюванням агресії та ОКР. Зараз просто не хочеться жити. Я заздрю людям, які вмерли від війни, бо вони мали можливість вмерти в себе вдома. Я ж вмираю щодня, але на чужині. Повернутися не можу, бо в мене мала дитина і тягнути її під обстріли не маю права. Залишити теж не можу, бо тоді її батько не зможе працювати і забезпечувати їй життя. Як не крути, жива чи мертва я тягар для родини. А я сумую за домом, за минулим життям. Хочу опанувати себе, але не можу. Як жити далі, якщо жити не хочеться?</p>