Не знаю що зі мною.

Коли люди помирають через обстріли, я думаю краще б я помер замість них. Коли на свята мені дарують подарунки, я думаю краще б це мали інші. Я завжди залишаю останню порцію їжі комусь іншому бо мені соромно її доїдати. Я розплакався від сорому через те, що запізнився на зустріч на 10 хвилин і підвів людину, хоча вона сказала що все в порядку. Мені взагалі часто соромно...У мене бувають думки 'хай всі будуть щасливі крім мене'. Я не люблю ділитися своїми речами, виконувати прохання і допомогати іншим, уникаю фізичного контакту, коли комусь потрібна підтримка я роблю вигляд що не помічаю або зайнятий аби інші допомогли замість мене. Іноді мені хочеться ображати і критикувати інших просто через поганий настрій. Якщо я вчиню самогубство, мені буде байдуже як це вплине на інших. Матір часто казала, що я егоїст, безсовісний і люблю тільки себе. Але я не люблю ні себе, ні інших. Я бачу у своїй особистості тільки недоліки. Думаю, що я жахлива людина, зловмисний і від мене одні проблеми. Я роблю самоушкодження через злість, провину, страх, відчай. Мені останні декілька місяців здається, що я приречений на самовбивство і все йде до цього, що це точно станеться. Що все моє минуле нікчемне, більше не бачу там нічого хорошого. Що я заслуговую страждати. Думаю про це кожен день і мій настрій завжди поганий незалежно від смачної їжі, прогулянки, сну і того, що нічого поганого в мене не стається. Але для мене все погано і огидно. Я розчарований у всьому.
Мені здається я роблю надто великі зусилля задля звичайних справ, особливо при тому, що не хочу нічого робити. Нещодавно я здавав аналізи із думкою, що там усе погано, але все в нормі. І я був у відчаї, бо сподівався знайти там виправдання свого самопочуття. Це тільки мені здається, що нічого у мене не в нормі. Таке відчуття, що я помираю.