Живимо з мамою та братом чоловіка, бісить

Через війну ми переїхала на Закарпаття, потім забрали молодшого брата чоловіка (11 років йому було).
Таким чином у нас з\'явився, можна сказати, син-підліток. Я не була налаштована на те, що в мене буде вже дорослий син, який вже зі своїм характером. До нього складно було достукатися. Так ми жили 1.5 роки.
Пізніше приїхала їхня мама. Вже рік ми проживаємо всі разом. В двокімнатній квартирі тепер в мене місця тільки у моїй маленький кімнаті, бо за 1 рік вона заполонила усе. Ледача, їсти готує дуже рідко, і то таке борщ, і все. Цілими днями лежить на дивані, то ходить кудись іноді бухає ночами. За собою не приберається.
І сказати їй нічого не можу.
Прошу не стірати білі речі з чорними, вона не слухає, все стало сірим. Доводиться складати брудні речі у себе в кімнаті. На болконі курить, всі речі воняють, з відкритими дверима. Кажу речі воняють, вона я знаю і все.
Я вагітня, хочу щоб вони з\'їхали, вона не хоче, працювати не хоче. Зібралася їхати до себе у деревню, малий з нею їхати (само собою) не хоче, сказала поверниться. Але я не знаю... сина знов лишає на нас...
Бісить мене це все дуже сильно, оплучаємо загалом усе ми, їжу в холодильнику не знайдешь, щось купую, навіть не встигаю іноді поїсти. Хожу прибераю за усіма мию посуд.
Вже око смикається.
Хочеться вільного простору, тиші.
Як справитися з роздратуванням? Заспокійливі неможно, бо вагітня, допомогає тільки вулиця. Але ж я не можу постійно бути на вулиці, коли в мене є мій дом.