Концепція ідеальності крізь призму гештальт-підходу. Частина друга

Особиста думка автора статті

Руйнівна природа ідеальності

          Мені концепція ідеальності видається руйнівною, оскільки, на мою думку, в ідеальності втрачається сама основа людини як такої. І тут мені варто зробити кілька важливих уточнень:

Чотири ключові аспекти ідеальності

1.  Ідеальність у світі, що існує, є прикладом відсутності сенсу.
2.  Ідеальність позбавляє індивіда спонтанності.
3.  В ідеальному втрачається індивідуальність.
4.  Ідеальність захоплює лише частину особистості, відокремлюючи решту.

          Тепер пройдуся по кожному уточненню детальніше, але перед цим трохи відійду від теми та скажу, що кожне з уточнень сформувалося під впливом невеликого, але присутнього блоку особистого досвіду. Я стикався з великою кількістю людей, для яких концепція ідеальності не є порожнім звуком, вона буквально пронизує їхнє життя. І чимось вони нагадують мені тих самих людей із цитати французького філософа Альбера Камю: «Ми живемо майбутнім: «завтра», «пізніше»… Дивовижна ця непослідовність, адже врешті-решт настає смерть». Їх майже немає «тут і зараз», але вони завжди є «потім», правда, до цього «потім» вони ніколи й не дійдуть.

Ідеальність як відсутність сенсу

          У першому уточненні я зазначив, що ідеальність є прикладом відсутності сенсу, і ця думка першою виникла з фону, у той момент, коли я задумався про ідеальність. Наведу приклад, який мені близький (і який ілюструє смисловий аспект уточнення).

          Багато хто з тих, хто навчався на психолога, добре пам’ятає власний жах на лекціях із загальної психології (комусь вони подобалися), але в них було й багато цікавого. Наприклад, тема «свобода волі», здавалося б, не несе нічого принципово нового, але насправді це не так. Коли я слухав лекцію про свободу волі й ретельно її конспектував на другому семестрі першого курсу, мені здавалося, що жодна думка товком не зосереджується в моїй свідомості, і тоді від цієї лекції немає жодного сенсу. Як раптом я помітив записану власноруч цитату У. Джемса: «…тоді раціонально довести наявність свободи волі неможливо». Яке відношення має доведення свободи волі та концепція ідеальності? У цьому місці я й підійшов безпосередньо до прикладу (решта може вважатися відступом).

          Якщо ми стверджуємо, що в волі є свобода, називаючи це «свобода волі», то, довевши існування цієї самої свободи волі, ми водночас позбавили волю цієї самої свободи. Тобто, якщо довести наявність свободи волі, то й свободи вже не буде, адже доведення дозволяє в подальшому маніпулювати доведеним фактом, а маніпулювати свободою неможливо, оскільки це суперечить самому принципу свободи (тут, зауважу, і виникає абсурд).

          З ідеальністю все працює за подібним принципом. Якщо людина, яка прагне до ідеальності, дійсно її досягне, то зникне й уся енергія, яка була спрямована на щось (навіть якщо це щось — «нудьга»). Це важливий аспект, який я намагаюся донести до тих, хто є прихильником ідеальності. Якщо «тут і зараз» у мене є потреба, то для її задоволення я спрямовую свою енергію в середовище, щось із нього забираючи при цьому. Але якщо я — ідеальний (а це виключно фантазійний конструкт), то чи буду я взагалі мати потреби? Чи буду я хотіти? Чи буду я боятися, і чи зможу я любити? І якщо зможу, то чи не стануть ці стосунки існувати без контактування? Адже будь-які стосунки — це контактування.

Втрата індивідуальності в ідеальності

          Тут я відразу ж торкнуся наступного уточнення: «в ідеальності втрачається індивідуальність». Стосунки тому яскравий приклад. Адже людина дійсно «виловлює» в партнерові (дуже часто) проективну рису й любить її, але дуже рідко зізнається в тому, що решту рис ненавидить. У цьому місці часто й проявляється індивідуальність, розуміння про неї. Я веду до того, що ідеальна людина не володіє індивідуальністю, оскільки в ній відсутні ті самі риси, які ми ненавидимо в своїх партнерах. Ідеальна людина, можна сказати, мертва (можна застосувати й образ робота), адже будь-який контакт із нею позбавлений життєвості, у ній немає того, що можна виділити й відзначити як «важливе для мене». Тут немає відомої течії «тут і зараз», але лише «ніколи й ніяк».

Ідеальність і втрата спонтанності

          Близьке за духом твердження про те, що ідеальна особистість втрачає спонтанність, адже саме в людській неідеальності й народжується спонтанність, яка відводить нас від страху й тривоги. В ідеальності дійсно є лише контроль (вічний преконтакт), завдяки якому здійснюється кожна дія, але саме спонтанність є дозволом своїм потребам бути. Коли я ідеальний, складаю плани й у мене все виходить, я завжди житиму в межах певної концепції, яка веде вперед, але жодна тверда переконаність не може дати мені можливість пробувати, що дуже важливо. Саме про цю спонтанність я й кажу.

          Для прикладу. Є Ваня й Аня. Ваня — людина ідеальна, у нього все виходить, він усього досягає своїм трудом до найвищого рівня. Захотів стати великим ученим — навчився, провів феноменальне дослідження й отримав Нобелівську премію. Захотів стати менеджером — заснував компанію й власним трудом зробив її найдорожчою у світі. Ваня досягає всього, чого хоче, своїм трудом, він ідеальний, але в один із днів ідеальний Ваня зустрічає просту Аню, яка пропонує йому прогулятися ввечері в парку. Ваня й не проти, але, щоб бути ідеальним, потрібно старанно працювати, тому Ваня з гіркотою відмовляє. Від чого він відмовився? Від експерименту, він не може бути спонтанним і погодитися спробувати те, що взагалі не піддається планам.

          А неідеальний, умовно, Олег погодився прогулятися з Анею, і через п’ять років вони одружилися, Аня народила дітей, і як вони жили далі, ви можете домалювати самі. А може, Олег і не запросив Аню заміж, просто дізнався про новий фільм, який обов’язково подивиться. Експеримент — це досвід, те, що виникає з фону у вигляді фігури, і саме спонтанність у цьому місці є можливістю обирати й пробувати. Ідеальна людина спонтанністю не володіє. Ідеальність — це завжди план, концепт, ідея, як хочете.

Розділення потреб і втрата цілісності

          І останнє, що я додам від себе, це про дуже важливу частину — про відокремлення одних потреб від інших.

          Я переконаний, що людина — це завжди динаміка. Сьогодні я хочу зайнятися сексом, а завтра мені дуже потрібен плед і мелодрама, але вже через вечір мені захочеться сісти за написання книги. Людину не можна «заярлити» «дистиміком» чи «істериком». Не сприймайте буквально, звісно, ми можемо так вчинити, але це ж зовсім не означає, що така людина буде відігравати всю симптоматику, описану в DSM-5. Сьогодні йому справді сумно, і він з цим живе, а завтра він справді хоче красиво одягатися й бути на виду (на це він теж має повне право).

          Отож, людина неідеальна (я, наприклад) є динамічною, на відміну від людини ідеальної, де весь упор завжди йде в один край, переповнюючи його. Це звуження значною мірою збирає всі попередні воєдино.

          Коли людина ідеальна, її енергія завжди в одному місці, фігура не змінюється, а якщо змінюється, то інша фігура знову забирає всю енергію на себе. Пригадайте приклад із Ванєю й Анею. Уся енергія Вані зосереджена на потребі бути найкращим у певній сфері, а Аня запропонувала йому просто пожити в сфері прив’язаності й ніжності. Десь потрібно дотримуватися дистанції й подумати, десь злитися, а десь конкурувати й проявляти себе. Ідеальна людина не здатна бути.

Метафора ідеальності через образи дітей

Якщо висловлюватися метафорично, то уявіть собі чотирьох дітей однакового віку (хай підліткового).

Один із них володіє хорошими розумовими здібностями, прагне до ідеалу, хоче бути «хорошим хлопцем» і вважається найкращим відмінником у шкільному середовищі.

Другий — володіє відмінними комунікативними навичками, він проводить шкільні заходи, спілкується зі всіма й завжди досягає потрібного результату. Так, він багато чого знецінює, але його вміння вибудовувати блискучі контакти й вирішувати завдання президента школи просто феноменальні.

Третій — дуже чутливий і довірливий. Він намагається бути ближчим до кожного, завдяки чому його дуже часто вважають найвірнішим другом. Він ніколи не кине в біді й завжди візьме на себе провину.

А четвертий — володіє всіма описаними якостями й у потрібній ситуації вміло ними користується. Він адаптивний, йому не завдає незручностей спілкування зі старшими дівчатами, але він і не здається при вигляді складних математичних формул. А якщо потрібно — він усе відчуває в культурно-масових заходах, у нього завжди багато ідей і бажання щось зробити.

          Тепер уявіть, що ми поміщаємо першу дитину в ситуацію, де потрібно будувати стосунки з хлопцем чи дівчиною. Завдання майже непосильне, адже перша дитина вміє вирішувати задачі з хімії, а ось «хімія кохання» їй не зовсім зрозуміла. Як сором’язливий, але вірний хлопець опиниться на місці другого, у самому центрі уваги, теж незрозуміло. Але як четверта дитина побуває на місці всіх інших і буде почуватися комфортно, вам уявити набагато легше.

          Що в цьому прикладі дуже проективно? Ідеальність — неідеальність. Перші троє дітей — ідеальні. Вони багато чого вміють, їх поважають і люблять, вважають найкращими, але перевага вмінь завжди буде з одного боку. Щось завжди буде домінувати, а щось із ряду геть випадати. Спробуйте поїхати на машині без коліс чи без двигуна, без керма чи без сидінь. Завжди потрібна цілісність структури.

          Людина в цьому випадку теж потребує цілісності, і досягається вона саме в неідеальності. Так, я можу чогось досягти, але без надзадачі я задовольняю потребу й виокремлюю наступну. Ідеальна людина — це людина однієї потреби надовго, а так не буває.

Ідеальність як конструкт і повернення до реальності

          І взагалі, завжди, коли в мене з’являються думки про ідеальність (а я неідеальний, і таке теж буває в моєму досвіді), я часто запитую себе: «А що таке ідеальність? Що це за конструкт?». Дуже часто мої відповіді схиляються або до реальних людей, або до фантазії. Наприклад, якщо я мрію стати ідеальним водієм, то на запитання «а що таке ідеальність?» я твердо відповідаю: «Водити, як Міхаель Шумахер». І тоді я повертаюся до себе й запитую: «А ти тут і зараз хто?». І відповідь завжди одна й та сама. Ідеальність не стикається з реальним світом, і для усвідомлення цього факту потрібно повернути себе в те місце, де я дійсно перебуваю, зрозуміти, хто я і що насправді можу зробити, щоб водити автомобіль трохи краще, ніж я це робив учора.

          Дуже багато в цій статті є суб’єктивним і «моїм». Не прошу вас вірити в це. Можете просто спробувати, як вам із тим, що ви прочитали, і якщо це не те, що потрібно — сміливо відкидайте! Автор залишає за собою право бути неідеальним.

Рекомендована до прочитання література

1. Фріц Перлз — «Гештальт-семінари». У цій невеликій, місцями легкодоступній, а місцями вишуканій книзі дуже часто зустрічається опис концепції ідеальності самим Перлзом. Буде корисною для практикуючих терапевтів.

2. Будь-які статті про «нарцисичне кохання». У них автори зазвичай добре описують реальне й ідеальне Я.

3. Марія Жиган — «Нескінченна й безглузда війна зі своїм недосконалим». Для мене ця стаття є одкровенням. Не просто дистанційована від людини теорія, а реальна історія. Читається дуже швидко, містить багато корисних матеріалів.

4. Карен Хорні — «Наші внутрішні конфлікти. Конструктивна теорія неврозу». Про цю книгу сказано дуже багато, повторюватися не стану. Рекомендую перед читанням цієї книги ознайомитися з теорією Хорні для кращого розуміння написаного.