Материнська ворожість

Сьогодні все частіше до мене звертаються мами ще зовсім маленьких дітей і мами вже дорослих жінок та чоловіків з одним запитанням: «Материнська ворожість — це нормально? І як жити, якщо колись один раз чи багато разів настирливо промайнуло в думках: «Краще б тебе не було… хай би з тобою щось трапилося…» Про такі деструктивні думки, слова чи дії, спрямовані на дитину, і про подібну тему материнської ворожості щодо власної дитини ніколи не прийнято говорити, адже матір зведено майже в культ святого божества. І всі релігії та суспільство вчать нас із дитинства шанувати матір свою… «Весь світ — біля ніг матері», — говориться в Сурах Корану. Мати й у нашій християнській культурі оспівана до героїзму, адже вона та, хто відречеться, якщо треба, від власного життя заради дитини. Але чи так це? Чи правда це? Ми ж усі знаємо, що якщо під час пологів чи в автокатастрофі перед лікарями постає питання, кого рятувати: немовля чи матір, то рятують насамперед матір, і лише потім, якщо вдасться, займаються немовлям. З них двох обирають її. Цінність життя матері виявляється набагато вищою за цінність життя дитини. Адже вона — Мати, а мати — це Святе…

Ах, якби… Але мати — це жива, абсолютно неідеальна, далеко не досконала жива людина, часто глибоко травмована своїми батьками й суспільством і в більшості випадків аж ніяк не усвідомлена, а зовсім не божество, не ангел, а просто та, яка за власним бажанням вирішила народити дитину й дати їй життя… Але чомусь за це її особисте рішення дитина має бути їй вдячна й, ще гірше, бути по гроб зобов’язаною за те, що вона вирішила подарувати їй життя, яке та, власне кажучи, не просила, за те, що не вбила її, зробивши аборт, чи не віддала до дитбудинку, чи не пожертвувала собою заради неї й відмовляла собі в чомусь, недосипала ночей, недоїдала, годувала, лікувала… І все це — зверніть увагу — за власним бажанням і вибором вона зробила.

Образ матері овіяний ореолом святості й героїзму… Але давайте ми заглянемо за завісу материнства, і тут багато що перевертається з ніг на голову. Адже в багатьох пацієнтів психотерапія починається «про маму». «Усі проблеми родом із дитинства», — делікатно говоримо ми, оберігаючи матір від власної люті. А насправді «Усі проблеми з мами». Так якось чесніше звучить.

Мати, поряд з тим, що вона піклується, годує, опікується, якщо пощастить ще й спілкується з дитиною, а не просто тягає її по різних «розвивалках», вона ще й може ляснути, може покарати, а іноді дуже жорстоко, іноді може маніпулювати та емоційно знущатися над дитиною своїми докорами, обвинуваченнями, невиправданими очікуваннями, вона може вимагати від дитини, щоб та постійно заслуговувала її любові, вона може не любити просто так безумовно, бо дитина така, яка вона є, а дресирувати її, «заточуючи» її на зручність для себе (у дорослому житті це перетворюється на зручність для інших). Вона може применшувати й соромити дитину, вибиваючи в неї ґрунт з-під ніг на все життя. Мати має багато влади над дитиною, і не рідкість, коли дитина змушена ставати емоційним рабом своєї мами, лише б та не кинула її, лише б не позбавила її своєї уваги й любові, лише б та мовчки не відвернулася від неї… І це та дикість, яку ніяк не впишеш у материнську святість. Рай — біля материних ніг… На жаль, там же поруч може опинитися й Пекло. І дуже часто психоемоційне пекло виявляється саме там — біля материних ніг. Адже той самий перший чоловік, який психологічно травмує свою дитину, — це мати. А потім уже може підключитися тато… значно пізніше.

Але чи доводилося вам бачити таких матерів, які змогли не травмувати свою дитину? Я — ні. Неможливо виростити дитину, не травмувавши її психіку. Невідворотно! І до того ж скажу, що нам травми потрібні для розвитку нашої душі, особистості, підвищення психічної усвідомленості. Власне кажучи, саме травми штовхають нас до кабінету психолога, на різні особистісні тренінги, йогічні практики… Вони штовхають нас у далекі мандрівки до Тибету, до пошуків Учителя, Бога у власній душі. Травми містять колосальні ресурси, переробивши які, людина може переродитися заново, регенерувати й вирости духовно й особистісно. Через кризи ми оновлюємося й розвиваємося. І перша людина, від якої ми пізнаємо, що таке біль і криза, — це мати. Отже, мати, безумовно, найважливіша людина для нашого шляху розвитку, але, на жаль, аж ніяк не свята.

І штовхає нас на шлях розвитку саме материнська ворожість, яка в нормі має бути присутньою в кожній материнській душі, в кожній мамі. І якщо мати не усвідомлює своєї ворожості до дитини, вона може стати дуже жорстокою, емоційно холодною й жорстокою, я вже не кажу про фізичні покарання дитини й її дресирування, подібно до циркової мавпочки.

Матері, які не усвідомлюють своєї ворожості, ховають її за завісою святості й божественності материнської ролі, набагато сильніше травмують дітей, адже будь-яка погана думка матері на адресу дитини, а тим більше дія призводять матір до неусвідомленого почуття провини, з якого мати стає ще агресивнішою. Провина посилює гнів матері, і це замкнене коло. Визнання провини перед дитиною для багатьох матерів нестерпне. І коли я кажу своїм клієнткам — мамам, що всім матерям рано чи пізно потрібно щиро й без виправдань попросити вибачення в своїх дітей за конкретні ситуації, то зустрічаю протестну реакцію в матерів. На жаль. Прохання матері про вибачення в дитини за свою материнську ворожість дуже важливе для дитини. Адже коли дитина стає дорослою, вона вже сама вирішує, що їй робити з тією чи іншою травмою: спитися чи почати колотися наркотиками чи йти до психолога й вирішувати свої проблеми конструктивним шляхом. Мати просить вибачення й тим самим розв’язує вузли образ. Колись, коли моєму синові виповнилося шістнадцять, я попросила в нього вибачення за весь той біль, яку заподіяла йому в дитинстві. Просила щиро, згадуючи конкретні моменти, не виправдовуючи себе жодним чином. У відповідь я почула: «Дякую тобі, мамо, за те, що попросила вибачення в мене, інакше цей тягар усе життя лежав би в мене на душі каменем». З того моменту наші стосунки з сином значно змінилися на краще.

Мати, яка не приймає, не усвідомлює власну ворожість, може завдати багато шкоди дитині… Мати, яка розуміє й дозволяє собі ворожість, здатна зупинитися в момент, коли може завдати дитині непоправного удару по її слабкій психіці.

Причини материнської ворожості

Але звідки ж береться материнська ворожість?

1. Вона може походити з власної материної дитячої травми. Людина, воля якої колись була зломлена, не може собі дозволити не зламати волю слабшого. Адже це відбувається не лише на рівні сім’ї, а й на рівні суспільств і держав. Війни походять із материнської ворожості.
2. А з іншого боку, материнська ворожість дуже природна й органічна. Ось уявіть: жила собі жінка, дівчина, ходила на роботу, їла що хотіла, гуляла, коли хотіла, займалася спортом, хобі, спала скільки потрібно для здоров’я, і раптом її життя різко змінюється. Вона перестає належати собі. Мало того, що під час пологів їй нестерпно боляче, то ще й не поспати нормально, не поїсти, а іноді й у туалет навіть не сходити, адже з’явилася маленька кричуща істота, яка повністю заволоділа її життям. Вона раптом опинилася в полоні, у в’язниці материнства. Ну, гаразд, скажете ви, вона сама захотіла, треба було думати перед тим, як… Усе правильно, захотіла сама… Але чи не природна реакція гніву й невдоволення, коли життя різко вносить стільки обмежень, і ці обмеження мають не лише соціальний, а й психоемоційний та фізіологічний характер?

Наслідки неусвідомленої ворожості

І ось у такої мами (це називається післяпологовою депресією, якщо це відбувається відразу після пологів, але буває й пізніше) «їде дах» від таких змін, і багато матерів розповідають у кабінеті в психолога про те, що не раз їх нібито демон опановував і хотілося викинути дитину з вікна, хотілося, щоб з нею щось трапилося, і вони боролися самі з собою й з демонами всередині, розуміючи, що подібні думки «ненормальні». Але якби така мати прийняла свою природну ворожість, усвідомила її, то агресивність імпульсів значно знизила б свою інтенсивність. Але багато матерів від однієї такої думки впадають у паніку й картають себе до самої смерті за подібну думку про смерть дитини від її рук. А адже так природно гніватися на того, хто тебе обмежує й завдає тобі болю… І ось така мати, вся в ореолі святості — «Я ж мати! Як я можу так думати?!», — не усвідомлюючи своєї ворожості, починає поступово обмежувати дитину, відкидати її, бити її, завдавати їй болю, ображати й принижувати, жорстоко карати її. А потім почуття провини (знову ж таки абсолютно неусвідомлене) штовхає матір на новий і новий виток ворожості до дитини чи, як варіант, до самої себе (мати починає хворіти чи сама себе карати — провина завжди шукає покарань).

Материнська ворожість так само може проявлятися в диких фантазіях матері про те, які жахи можуть трапитися з її дитиною. Це можна назвати й страхом втрати, що цілком теж природно, але коли подібні страхи й тривога стають нестримними й нав’язливими в матері — у них є потужна компонента ворожості до дитини. Адже в голові матері виникають страшні картини загибелі дитини, і в цих фантазіях є материнське розщеплення: одна частина матері боїться втратити чадо, а інша бажає цього, щоб знову стати вільною. Тому мозок матері продукує страшні фантазії про смерть дитини. Мати, яка по десять разів за ніч встає, щоб послухати, чи дихає дитина, частково несвідомо бажає, щоб вона не дихала. Материнська ворожість шукає виходу крізь греблю святості й жертовності.

Справді, чудеса творить із нами й нашими дітьми несвідоме. І обов’язок кожної матері — підвищувати свою усвідомленість. Адже психічна травма, завдана вашій дитині, може виявитися їй не до снаги, і тоді її чекатиме низхідний шлях життя.

Я хочу закликати всіх матерів не лише до підвищення усвідомленості, що є найважливішим, звісно ж, а й до прийняття своєї неідеальності, сходження з п’єдесталів материнської святості й величі, що дозволить їм прийняти в собі свою тіньову сторону душі. І ніколи не кажіть у відповідь на обурення дитини вашою поведінкою фразу: «Я ж мати!». Придумайте краще щось інше. Тільки не це!

Щасливого материнства всім неідеальним матерям!

Автор Юлія Латуненко