Порожнеча та екзистенційний вакуум: перспективи екзистенційної терапії

Вступ

Починаючи свою індивідуальну консультативну практику, я не міг припустити, що основою моєї професійної діяльності стануть звернення щодо різних залежностей та залежної поведінки. Проте життя складається так, що в даний момент понад 70% клієнтів звертаються до мене за допомогою саме з приводу вирішення цих проблем. Переважно це люди, які прагнуть позбутися ігрової (рідше — алкогольної) залежності, усвідомлюють факт її наявності у своєму житті, проте не мають жодного уявлення про шляхи та засоби розв’язання цієї проблеми.

Клінічний досвід: порожнеча та залежна поведінка

У процесі екзистенційного аналізу життя цих людей неминуче виявлялися проблеми безцільності та безглуздості їхнього існування, втрати інтересу як до діяльності, якою вони займаються, так і до життя загалом, втрати життєвих опор і орієнтирів. У більшості цих випадків мали місце суїцидальні настрої чи плани клієнтів, не рідкісними були також і їхні суїцидальні спроби в минулому. Це свідчить про те, що залежні клієнти перебувають у стані «порожнечі» (Ж.-П. Сартр) або «екзистенційного вакууму» (В. Франкл). Більше того, ґрунтуючись на цих даних, з більшою чи меншою достовірністю можна припустити, що порожнеча та екзистенційний вакуум є одними з основоположних чинників, які впливають на формування та розвиток залежної поведінки.

З огляду на це очевидно, що основним предметом екзистенційної терапії залежностей та залежної поведінки стають вищеописані переживання стану порожнечі та екзистенційного вакууму. Очевидно також і те, що для надання ефективної терапевтичної допомоги у розв’язанні цих проблем терапевту необхідно мати чітке та ясне уявлення як про сутність і особливості переживань клієнтів, які перебувають у стані порожнечі, так і про причини та механізми, що призводять до їх виникнення.

Перші питання, які в цій площині постали переді мною як терапевтом: чому людина втрачає інтерес до власного життя та своєї діяльності? Як визначити межу між діяльністю, яка стає для людини лише засобом заповнення утвореної порожнечі у її житті, та діяльністю «справжньою» — повноцінною та самодостатньою? У пошуках відповідей на ці та інші суміжні питання я вирішив звернутися до праць Жана Поля Сартра та Віктора Франкла і розглянути проблеми порожнечі та екзистенційного вакууму крізь призму порівняльного аналізу їхніх підходів.

У першій частині я представляю загальні визначення понять «порожнеча» та «екзистенційний вакуум». Друга частина — це безпосередньо порівняльний аналіз підходів Сартра та Франкла до проблеми порожнечі життя та екзистенційного вакууму. У цій частині я акцентую увагу передусім на суттєвих відмінностях цих підходів. У заключній, третій частині я намагатимуся відповісти на ключове питання цієї роботи: де закінчується діяльність, яка приносить задоволення та наповнює життя унікальним смислом, а де починається діяльність, яка лише заповнює утворені порожнечі у житті?

Визначення понять «порожнеча» та «екзистенційний вакуум»

Приступаючи до роздумів над поставленими в цій роботі питаннями, необхідно дати хоча б базові визначення поняттям, які нас цікавлять у їхній взаємозв’язку.

Отже, порожнеча — це екзистенційна даність буття людини. Згідно з Сартром, «Людина живе своїм життям, вона створює свій образ, а поза цим образом нічого немає… …Таким чином, насамперед екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування» [4]. Осмислення чи навіть передчуття цієї порожнечі та тягаря цієї відповідальності викликає почуття тривоги, самотності та відчаю. Тривога за Сартром — це передусім страх людини перед цією покладеною на неї відповідальністю, а також сумнів у правильності прийнятих рішень. Почуття самотності виникає за усвідомлення відсутності існування Бога. Якщо Бога немає, то «…людина самотня, їй ні на що опертися ні в собі, ні зовні. Насамперед у неї немає виправдань» [4]. Тобто, немає детермінованих цінностей (опор), немає надії на прощення вищих сил та спокуту своїх гріхів у наступному житті — усе потрібно робити тут і зараз, а відповідати не перед Богом, а перед власною совістю та перед усім людством. Відчай виникає у відповідь на відсутність упевненості в майбутньому, впевненості в тому, що воно буде саме таким, яким ми його собі уявляємо чи яким хочемо його зробити. Кажучи про джерела відчаю, Сартр пише: «Ми повинні враховувати лише те, що залежить від нашої волі, або ту суму ймовірностей, які роблять можливим нашу дію» [4]. Іншими словами, відчай — це відсутність надії та віри.

Екзистенційний вакуум — це відчуття внутрішньої порожнечі, яке формується в людини внаслідок утечі чи відмови від життєвих цілей, унікальних смислів та особистих цінностей за Франклом — «переживання безодні». Основними проявами екзистенційного вакууму є нудьга та апатія. Згідно з Франклом, нудьга — це нездатність проявити інтерес, а апатія — це нездатність проявити ініціативу. Але звідки в сучасної людини беруться ці нездатності? «По-перше, — говорить Франкл, — людині, на відміну від тварини, жодні потяги та інстинкти не підказують, що їй потрібно робити. По-друге, на відміну від минулих часів, жодні звичаї, традиції та цінності не підказують, що їй слід робити. І часто вона навіть не знає, що вона, власне, хоче робити. Натомість вона хоче робити те, що роблять інші, або робить те, чого від неї хочуть інші» [8].

Відмінності понять «порожнеча» та «екзистенційний вакуум»

Тепер, маючи хоча б загальне уявлення про предмет нашої розмови, спробуємо диференціювати ці поняття. Чи є вони синонімічними чи між ними існують певні відмінності? Безумовно, існує очевидна схожість позицій Сартра та Франкла щодо багатьох аспектів розглядуваної проблеми. Проте, незважаючи на ці збіги, є й відмінності, які є досить суттєвими, особливо для розуміння природи виникнення у наших клієнтів переживань порожнечі та їхньої терапії. Оскільки існують певні обмеження щодо обсягу цієї роботи, я пропоную не зупинятися на детальному аналізі очевидних збігів, а зосередити нашу увагу на найбільш значущих та, на мій погляд, важливих для терапії відмінностях цих двох підходів.

Перша, на мій погляд, суттєва відмінність міститься вже в підходах Сартра та Франкла до етіології та прогнозу цих проблем. Оскільки, за Сартром, порожнеча є базовою та єдиною реальністю людини, то пов’язані з нею переживання тривоги, самотності та відчаю також є екзистенційними даними, з якими нам доводиться миритися та жити, жити попри ці даності. Переживання ж екзистенційного вакууму виникають у процесі життя, внаслідок фрустрації досягнення цілей та реалізації смислів. Таким чином, за Сартром, порожнеча та пов’язані з нею переживання детерміновані та неминучі для всіх без винятку людей, тоді як переживання екзистенційного вакууму ситуативні та виникають лише за певних умов та у відносинах конкретної людини. Отже, у першому випадку ми приречені на довічне випробування, а в другому — існують перспективи сприятливого розв’язання виникаючих проблем.

По-друге, існує відмінність у ступені участі, залученості, залучення людини до процесу протистояння своїй порожнечі. Згідно з Сартром, ми вільні лише у виборі засобів та способів заповнення наявної порожнечі, проте позбутися її ми не в змозі, так само як і не винні у її появі, оскільки порожнеча є основою нашого буття, а самі ми опиняємося покинутими певними силами в цій порожнечі. Іншими словами, порожнеча — це єдина даність, непідвладна нашій волі. Коли ж Франкл говорить про екзистенційний вакуум, він неодноразово підкреслює, що остаточний вибір завжди залишається за людиною: уникати чи не уникати своїх цілей, відмовлятися чи не відмовлятися від здобуття нових смислів, опинитися в екзистенційному вакуумі чи благополучно його уникнути — усе в підсумку залежить лише від мене самого. Тобто, людина абсолютно вільна насамперед у своєму ставленні до будь-якої життєвої ситуації.

І, нарешті, очевидно, що Сартр стверджує абсолютну безглуздість самої життя: «Життя не має апріорного смислу. Поки ви не живете своїм життям, воно нічого собою не являє, ви самі повинні надати йому смислу, а цінність є не що інше, як цей вибраний вами смисл» [4]. Франкл, навпаки, підкреслює самодостатність життя: «Нам слід підтримувати здорову філософію життя, щоб показати, що життя дійсно має смисл для кожної людини» [8]. І в цьому, як мені здається, криється кардинальна відмінність цих підходів. Кажучи своїми словами, згідно з Сартром, сама по собі людська життя не має жодної цінності. Наділити її будь-яким смислом може лише сама людина, здійснюючи чи не здійснюючи ті чи інші дії. У той час як Франкл стверджує цінність життя, наділяє його безумовним смислом, а діяльність людини лише зміцнює його та наповнює життя додатковими смислами. Те саме ми знаходимо й у Фромма: «Єдиний смисл життя полягає в самій житті» [9].

Таким чином, підсумовуючи порівняльний аналіз понять «порожнеча» та «екзистенційний вакуум», необхідно визнати, що це два різні стани, які супроводжуються хоча й схожими, але все ж таки різними переживаннями, і що обидва ці стани є досить реальними та актуальними в житті наших клієнтів, що вони потребують диференційованого терапевтичного підходу. Крім цього, стає очевидним, що для консультативної практики та психотерапії зовсім незручно Сартрове поняття «порожнеча», тоді як поняття «екзистенційний вакуум» Франкла наділене солідним терапевтичним потенціалом. Проте з цього не слід робити висновок про те, що людина в стані порожнечі — «безнадійна», а клієнт, який перебуває в екзистенційному вакуумі, — «легко виліковний». З цього випливає лише те, що в кожному з цих випадків потрібна різна терапевтична робота, і що подолання почуття порожнечі життя, можливо, потребує значно більших зусиль, наполегливості та терпіння як з боку клієнта, так і з боку терапевта.

Екзистенційні перспективи терапії порожнечі та екзистенційного вакууму

Ґрунтуючись на вищевикладених висновках, спробуємо відповісти на ключові питання цієї роботи: де закінчується діяльність, яка приносить людині задоволення та наповнює її життя унікальним смислом, а де починається діяльність, єдиний смисл якої — заповнення утворених порожнеч? Коли цілком природні, звичайні, соціально корисні та схвалювані види діяльності: робота, виховання дітей, громадська діяльність, турбота про тварин, читання тощо — перестають бути самодостатніми, а стають лише єдиним доступним засобом утечі від переживань порожнечі чи екзистенційного вакууму? І, нарешті, як відрізнити діяльність Справжню від діяльності «заповнювача порожнечі»? На перший, недосвідчений погляд, межа ця розмита та невизначена. Проте при більш уважному розгляді вона стає очевидною та цілком визначеною.

Заповнення та наповнення життя

У своїй роботі з клієнтами для диференціювання цих явищ я успішно використовую два поняття: «заповнення» та «наповнення» життя. Для ефективного їхнього подальшого використання пропоную розвести ці поняття, надавши кожному з них власне визначення, яке відповідатиме нашим вимогам.

Отже, заповнення, у нашому випадку — це ліквідація абсолютної порожнечі. Іншими словами, заповнюємо ми цілком порожній посуд, тоді як наповнюємо — посуд, у якому вже щось є. Таким чином, наповнення — це додавання до чогось уже наявного, розширення (характеристик чи можливостей), оновлення, освіження вже наявного. Для метафоричного опису наповнення відразу спадає на думку морозиво з наповнювачем. Погодьтеся, адже морозиво смачне та цінне саме по собі, проте морозиво з фруктовим, шоколадним чи іншим наповнювачем стає вже вишуканим і зазвичай коштує дорожче.

І тут ми впритул підходимо до основної відмінності станів порожнечі та екзистенційного вакууму. Як я вже зазначав, кардинальною відмінністю підходів Сартра та Франкла для мене є їхня позиція щодо цінності життя. Нагадаю, що згідно з Сартром, саме по собі людське життя не має жодної цінності, тоді як Франкл стверджує цінність життя, наділяє його безумовним смислом. Таким чином, одна й та сама діяльність може або заповнювати бездонну порожнечу, або наповнювати життя додатковим смислом.

Тепер, озброївшись цими поняттями, можна зробити перший висновок цієї роботи: якщо людина не бачить смислу у своєму житті і воно для неї не має безумовної цінності, то вона, рано чи пізно, опиняється в порожнечі, а будь-яка її діяльність, стаючи засобом заповнення цієї порожнечі, втрачає всі інші потенційні смисли та, за визначенням, не може стати повноцінною та самодостатньою. Якщо ж життя для людини самодостатнє, але вона втрачає чи не може здобути смисл у своїй діяльності, тоді вона опиняється в екзистенційному вакуумі, а діяльність, якою вона займається, також стає засобом заповнення утвореного вакууму, проте, на відміну від першого стану, будь-яка діяльність у цьому випадку може наповнити її життя додатковим смислом.

З огляду на це стає очевидним, що першим завданням терапії стану порожнечі є робота над проблемою осмислення та прийняття клієнтом цінності власного життя. Образно кажучи, перше завдання — це переведення клієнта зі стану порожнечі в стан екзистенційного вакууму.

Але припустімо, що я ціную своє життя, я займаюся якоюсь діяльністю, яка мені цікава, проте в один, далеко не прекрасний момент, розумію, що це не те, на що я готовий витратити своє життя. Або, перебираючи всілякі заняття, я не можу визначитися, яке ж із них МОЄ. І взагалі, за якими показниками я зможу дізнатися, яке із занять може і має стати справою мого життя?

На мій погляд, відповідь на це питання очевидна, і її можна вважати другим висновком цієї роботи: будь-яка діяльність, яка мені цікава, повністю мене захоплює та захоплює, яку я вважаю значущою та корисною, яка затребувана Іншими — така діяльність не обтяжує та не знецінює моє життя, а, навпаки, приносить задоволення та наповнює його смислом. Якщо ж я займаюся чимось всупереч своїм бажанням і прагненням, керуючись лише вимогами свого оточення чи обставин, то я неминуче буду розчарований у цій діяльності, вона почне мене пригнічувати, стаючи або важким тягарем, або причиною та основним засобом знецінення не лише самої цієї діяльності, а й усього мого життя загалом.

На завершення цієї роботи хочу ще раз нагадати слова Франкла про те, що в наші дні «По-перше, людині, на відміну від тварини, жодні потяги та інстинкти не підказують, що їй потрібно робити. По-друге, на відміну від минулих часів, жодні звичаї, традиції та цінності не підказують, що їй слід робити. І часто вона навіть не знає, що вона, власне, хоче робити. Натомість вона хоче робити те, що роблять інші, або робить те, чого від неї хочуть інші» [8]. Але якою ж у такому разі є відповідь на одне з головних питань нашого буття: що робити? Дуже доступно та зрозуміло на нього відповідає Пауло Коельйо: «Ким би ти не був, чого б ти не хотів, але якщо чогось сильно прагнеш, то неодмінно отримаєш, адже це бажання народилося в душі Всесвіту. Це твоє призначення на Землі. У людини однин-єдиний обов’язок: пройти до кінця Своєю Стезею. У ній — усе. І пам’ятай, що коли ти чогось хочеш, то увесь Всесвіт буде сприяти тому, щоб бажання твоє здійснилося» [1].

Таким чином, одним із перших завдань терапії розглядуваних тут проблем стає пошук відповідей на питання: чого хоче клієнт від життя насправді, хоче саме він сам, а не його оточення, «Усе» чи «вимагають» обставини? Навіщо, заради чого він готовий відмовитися або від своєї залежності, або змінити нинішнє своє життя? Відповіді на ці питання та навіть сам процес їхнього пошуку, на мою думку, крім безперечної їхньої діагностичної цінності, можуть значно просунути клієнта шляхом розуміння та розв’язання своїх проблем як залежної поведінки, так і переживань порожнечі життя та екзистенційного вакууму.

Література:

1. Коельйо П. Алхімік. – М.: «Софія», 2007.
2. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо: дослід феноменологічної онтології. - М.: «Республіка», 2000.
3. Сартр Ж.-П. Нудота. – М.: «АСТ; Транзиткнига», 2003.
4. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм — це гуманізм. // Сумерки богів. - М.: "Політиздат", 1989. - С. 319-344.
5. Тілліх П. Мужність бути. // П. Тілліх. Вибране. - М.: «Юрист», 1995. – С. 7-131.
6. Франкл В. Загальний екзистенційний аналіз. // В. Франкл.Людина у пошуках сенсу. - М.: «Прогрес», 1990. – С. 157-284.
7. Франкл В. Сказати життю «Так»: Психолог у концтаборі. – М.: «Смисл», 2007.
8. Франкл В. Екзистенційний вакуум: виклик психотерапії. // В. Франкл.Людина у пошуках сенсу. - М.: «Прогрес», 1990. - С. 308-321.
9. Фромм Е. Втеча від свободи. - М.: «Прогрес», 1990.
10. Фромм Е. Людина для себе (дослідження психологічних проблем етики). - Мінськ: «Колегіум», 1992.

 (Статтю опубліковано в журналі "Екзистенційна традиція: філософія, психологія, психотерапія" №14, 2009 р.)