я вже майже довела себе до суїциду

мої батьки не хочуть вести мене до психолога і навіть не дозволяють іти туди самій. вже чотири роки я страждаю, не знаю, що коїться зі мною, але мені усі кажуть тільки про те, що це всього навсього перехідний вік і скоро воно закінчиться. ні, воно стає все гірше і гірше. це напевно почалося все з булінгу від однокласників, який почався коли мені було 11. коли я захищалась від образ, то з мене починали глузувати сильніше і я вирішила цього вже не робити, а дозволяти їм мене ображати. я ніколи не була товстою, але вони бачили мене прямо Шреком і завжди казали таке в обличчя. коли я почала худнути і при зрості 160 важила 31 кг, вони вже знущалися з моєї зовнішності, хоча я не така і страшна. але вони вже присвоїли мені той комплекс і я ненавиджу себе. можливо це все із-за того, що я добре вчилася та не була з багатої родини. у мене не було і немає одягу, в якому б мені подобалося ходити, а батьки завжди купляють те, що мені не подобається і змушують носити це 5-6 років зі словами «ми теж носили так, це нормально». в 12 років я закохалася у дівчину і знаючи, що мої батьки люті гомофоби, почала себе ненавидіти ще й за орієнтацію, хоча я досі по дівчатам. упродовж всього цього часу наді мною продовжували знущатися однокласники і в обличчя казати мені «ти уродка». я казала про це батькам, їх відповідь була «не звертай на них уваги» і все. потім вирішила, що сенсу їм щось казати взагалі немає, бо допомоги я не дочекаюся. три роки поспіль я наношу собі порізи, або стрижу волосся, бо під час нервових зривів я не знаю, що мені робити. у мене дуже часто буває істерика и я не можу контролювати сльози. я завжди плачу, б\'ю себе чи взагалі ріжу. я пережила 8 місяців окупації (я з міста Ізюм, але нарешті живу в Харкові, з причини, що мені треба вчитися, а там інтернету немає) і мене хотіли зґвалтувати росіяни. я про це теж не говорила нікому, бо сенсу не бачила. я рада тільки тому, що я відбилась від них і лишилась не займаною.
чого я сьогодні вирішила написати це сюди? тому що знову зі сльозами на очах благала матір дати мені грошей хоча б на одну єдину консультацію до психолога, бо я так більше вже не можу і відчуваю, що скоро помру. вона звичайно нагримала на мене зі словами «що у тебе не так в житті? чого тобі не вистачає?» і після цих слів я вже не могла продовжувати з нею розмову. я закрилася в кімнаті і з тих пір вже другий день відмовляюся від їжі, бо просто не можу нічого їсти. мені погано навіть від неї. будь ласка, допоможіть мені хоч якось. у мене звісно є друзі і навіть дуже багато друзів, але вони не професіонали і не можуть мені нічого підказати чи як-небудь допомогти.
благаю вас, хоч хто-небудь.. мені дуже страшно, що у мене скоро все закінчиться навіть не розпочавшись.