Почуваюся самозванкою

Я щиро намагаюся бути доброю і дружелюбною. Які б несуразні думки часто не залазили в голову про людину, однаково поводжуся милостиво із нею. Усміхаюся, тримаю мирний тон.
У школі на відмінному рахунку у вчителів. Розумна, ввічлива, сором\'язлива. Добра.
Вдома дехто інакший. Через специфіку моєї родини, а саме любов до зневаги і насильства, поводжу себе кардинально антонімічно. Бо вже доводиться. Повністю приймаю те, що груба, презирлива, агресивна і далі по списку улесливих словечок. Однак стверджую, що повністю заслужено.
Проте дисонанс із самою собою і дискомфорт, який я відчуваю завдяки собі ж, спричинений не разючою різницею в презентованій особистості в соціумі та за зачиненими дверима. Мене це ніяк не бентежить. Бентежить..ні, лякає і змушує скиглити від безсилля моє нутро, як би пафосно, можливо, не звучало.
Я чую свої думки, я знаю про свої бажання. Я ознайомлена і є прямим співучасником та провокатором вчинків, котрі втілюю. А ними я не пишаюся. Одна моя половинка переконана, що обожнює звірят і відчуває непідробну ненависть до живодерів, але інша рушає нівичити їхні мертві тіла. Одна половинка жахається, інша насолоджується.
Одна співчуває смертям невинних людей, а протилежна за серце хапається від захвату. Любується чужими муками, неначе натюрмортом.
Я люблю матір, але в той же час занадто часто її ненавиджу. І занадто неправильно ця ненависть переходить до фантазій не найпочеснішого характеру.
Я не можу сприймати похвалу, не можу повірити, що колись мене полюблять відкриту повністю. Досягаю успіхів, а допустити всю радість цього до серця не виходить. Я неначе самозванка, яка просто грає роль доброї і милої дівчинки. Неначе все мною сказане, окрім збоченого,- брехня.
Не можу себе сприймати. Не можу уживатися із собою далі. Що робити? Якось потрібно себе змінити? Я знаю, але є те, чого так просто не віднімеш. Зовсім розгубилася.