Страшно

Це почалося сьогодні зранку зі словами "прокидайтеся, почалася війна" Перші п`ятнадцять хвилин я не розуміла що відбувалося і намагалася оцінити ситуацію. Яка взагалі може бути війна в Житомирі? Це ж неможливо. В мене навіть не було часу переварити свої емоції. Так як я студент, та ще й неповнолітня, нас одразу відправили додому до батьків. Мені на стільки було страшно що навіть в якийсь момент розуміння страху та інших емоцій перейшло суто на інтелектуальний рівень. Я лиш знала що з моїми рідними і зі мною нічого не може статися. Це неможливо, все повинно бути добре. Добратися додому було складно, автобуси не ходили, хоч я вже і нічого не відчувала, але мене від стресу починало нудити, думками я розуміла в яку стані перебуваю. Мені зараз дуже складно і немає кому розповісти про свої переживання. В сім`ї саме я заспокоюю близьких і не можу показати своїх емоцій, не хочу щоб люди навколо мене теж почали через це нервувати. Все повинно бути добре. Вийшло так, що саме я в свої сімнадцать взяла на себе таку роль... Я не можу по-іншому.
Я не можу розповісти нікому що в той момент, коли повністю зрозуміла на скільки все серйозно, всі мої плані на життя були поставлені під сумнів. Я не зможу нормально навчатися далі, не зможу отримати те майбутнє, про яке мріяла. Моє життя має сенс тільки завдяки цілі — стати професіоналом своєї справи і хоч якось допомогти своїй державі. Я дуже люблю свою державу і хочу щоб вона стала кращою. Мені просто страшно. Стільки емоцій і я нікому про них не можу сказати. І в першу чергу я відчуваю гнів, що склалася ось така ситуація. Також зараз в моїй голові багато думок, які суперечать між собою. Так складно мислити критично, дуже хочеться діяти, просто зробити хоч щось, що допоможе державі. Але я неповнолітня і нічого не можу зробити, відчуваю себе безпомічною.