не знаю, чого хочу. ніби й всього, а ніби й абсолютно нічого

вимушена була переїхати з дому в інше місто на час навчання. але сидячи тут, в пустій квартирі, сам на сам з собою, мені нав'язується думка: а чи дійсно я цього хочу? чи дійсно я хочу тут вчитися? чи хочу я взагалі десь вчитися? що я взагалі хочу робити, якщо мені нічого не цікаво? декілька років тому я вступала сюди, мріяла знайти тут друзів, переїхати жити по-справжньому. але друзів так і не знайшла, а в університеті розчарувалася. важко вчити те, що тобі не цікаво. але все ж думаю, хай буде, закінчу тут навчання. хоча б на заочне переведусь, щоб так одиноко не було. з цими думками я сама не могла впоратись, тому вирішила поділитися з батьками, хоч правду кажучи, дуже довго думала, а чи варто? все ж розказала їм, тай ось два вечори під ряд плачу, бо мама дзвонить по відеозв'язку і ніби морально мене знесилює. вона просто не чує, що я їй кажу, так зверхньо посміхається, коли я намагаюся щось пояснити. а коли їй набридає вона починає кричати і робить дзеркалку, каже, хіба я винна? ти сама туди хотіла, я тут до чого? і так по декілька разів.
сьогодні я не витримала і виказала їй усе, що мені болить. я сказала, що хочу від неї підтримки, а не вічних криків і образ. на це вона відповіла, що це мені так мої психологи (я більш ніж півроку тому була у психолога) промили мені мозок і настроїли проти неї і що її це ображає. після того мені стало ще більш образливо і я нагадала їй ті рази коли вона мене била, і запитала чи не образливо мені?
коли вона так поводиться, мені хочеться рвати себе на шматки, вона ніколи не хоче просто дослухатися до мене. я ніби ультразвук. вона завжди робить з себе жертву, а мене малює злом, яке, як вона каже, доведе її до самогубства.

тато передзвонив і хотів заспокоїти мене. він сказав, що підтримує мене, якщо мені не подобається навчання і якщо я вирішу його кинути. він говорив спокійно і врівноважено, вислухав мене і це дійсно те, чого мені не вистачає від мами.

мені тяжко. я не маю кому сказати про те що мене тривожить. мені складно переживати це тихо перемелювати це всередині.

я також, намагалася пояснити матері що мені не тільки вчитися не хочеться мені нічого не хочеться. мені важко прокидатися і засинати щоб помитися чи почистити зуби мені треба себе вмовляти в магазин я рідко виходжу зазвичай на шляху з пар. піти кудись погуляти мені не хочеться. друзів не хочеться, хлопця не хочеться. ці речі я і мріяла робити тут, але зараз навіть щоб вийти з квартири мені треба себе 2 години готувати морально