Як ставитися до брата?

В мене є брат, 35 років. Має дружину і 2-х дітей - 7 і 3 рочки. Проживає в іншій області в селі. Я заміжня, 39 р., живу в столиці з чоловіком, дітей не маю, тимчасово не працюю, чоловік працює. Батьки мої живуть під Києвом. Я їжджу раз в 3 дні доглядати за мамою, доки тато на сутках і трохи допомагаю по господарству. Вона мало мобільна після інсульту. Брат періодично впадає в паніку, істерику, що він нічого не може, то хворий, то кволий, часто хворіє від фізичної праці, роботи міняє, бо то важко, то з людьми тяжко сходиться. Капризний і нитік, що нічого не може і що батьки його таким зробили. Мама в дитинстві все за нього робила, доки тато пив. Дівчину взяв з дуже бідної сім\'ї. Жили з моїми батьками. Дівчина до роботи майже ніяк, за що свекруха дорікала. Поїхали на її батьківщину жити, бо і свекор нагримав, що йому майже ніякої помочі. (Господарство було спільне). А там забите село, умови гірші набагато. Але ми з батьками погодилися, що може помужніє. Сам не дзвонив, невістка теж, старша дівчинка в 1-му класі вже. Дзвонить йому мама пару разів на тиждень. Працював десь на будівництві. І от він нещодавно дзвонить тату, що в нього погіршилось здоров\'я. А там і лікуватись нема де. Тато каже: приїжджай. Приїхав без копійки. Зробили МРТ, крапельниці, таблетки, виявили щось не злоякісне в мозку. Нічого страшного. І я не можу зрозуміти - чи він частково симулює, чи все ж таки ні. Але капризнічає і досі. Я: можеш подати мені результати, - ні... Як баришня з балу, що обпилася оцту, чесне слово. Я й сама той ще інфантил, прекрасно це розумію. Бо сама капризувала в дитинстві і втекла заміж від батьків. У мами не було системи адекватного покарання, нагримає, наістерить, а тоді різко дозволить, бо дитину жаль. В мене від цього когнітивний дисонанс і досі. І ми з братом цим користувалися. Тато завжди мовчав. В школі нас не захищав. Нас булили, бо самі не вміли захищатися. Я довго дітей не хотіла. Зараз дивлюся на нього і розумію, що він не помужнів, а навпаки, по моєму, зрозумів, що він не тягне свою сім\'ю (невістка не працює, на хазяйстві) і йому частково психосоматично погано. З ним траплялися негаразди зі здоров\'ям кожного разу як тільки траплялись якісь негаразди в житті. Боюсь зірватися і накричати: не будь ганчіркою, візьми себе в руки! То мене кидає - від допомогти чим можу, віддавши все, до - він має дорослішати і вчитися сам. Бо він навіть не дякує. Тягне з батьків і з мене як в прірву, навіть без слова спасибі. Чи це моє відношення до нього - конкуренція, як в дитинстві, бо його балували, мене ні. Але самій соромно про це писати, бо досі ці відчуття є. І сама я співзалежна з чоловіком, бо не працюю. Мама каже коронну фразу: будуть свої діти, зрозумієш.