Як ставитися до брата?

↩ Реакція на відповідь № 363378 для Тетяна Миколаївна

Я згодна, що інтегрована. Так вийшло (до прикладу), що одна я розуміюся як з лікарями спілкуватися, як з комп'ютерами обходитися. То зі мною і консультуються, бо я мала необачність своїми навичками похизуватися. Я сама винна, що на відчуттях вини занадто зблизилася з мамою і сім'єю брата після того як мама захворіла (я не вчасно подзвонила швидкій, не розпізнала інсульт. Бо пам'ятаю свої думки тоді: сама винна, що тобі погано, за собою все життя не слідкувала). Возила купу подарунків. Мені ж нічого. Виходила на відверті розмови з мамою, щоб зрозуміти її вчинки і методи виховання. Пізніше зрозуміла, що припустилася жахливої помилки. Мама тепер знає мої слабкості і дьоргає за них. Враження, що збувається зараз все, чого боялася і не хотіла.

↩ Реакція на відповідь № 363360 для Володимир Анатолійович

"Яkиm чинom бpaт тягне з Вac? І щo camе він тягне?"

Тягне кошти, бо тато не задумуючись сам платить за все лікування. А мені тата жаль. Я трохи допомогла. Хоча сама не працюю.

"Яkщo зa npиxильніcть бaтьkів, тo дo чoгo вoнa теnеp?"

Ні до чого, просто залишилися відчуття, які не зникають. Його завжди балували, бо молодший. Навчався погано. А я сама всього досягала.

"щo зaвaжaє Вam cnpийmaти cитуaцію з бpaтom вивaженo, koли йoгo життя - тo ЙОГО життя з ЙОГО ocoбиcтoю відnoвідaльніcтю?"

Моя думка: що б не було у мене в житті, його життя то його відповідальність. Але це на словах. Батьки так не вважають. Допомагають, віддаючи останнє. Він ними маніпулює, а я це бачу. Відчуття вини перед батьками. Відчуття жалю, перемішане зі злістю. Та ще й мама хвора.
Батьки чоловіка і мої не спілкуються. Я дуже різко відстояла свої кордони, коли втекла від криків мами в молодості, що жених не такий. Також батьки невістки із моїми батьками теж не спілкуються. Я вийшла заміж не по любові, але чоловік - найближча по світобаченню людина. Хоча дітей не хоче, а я вже почала хотіти. І сама думала повернутися в село. Бо хочу на землю. Але у авторитарних батьків я почуваю себе як в тюрмі. Ми обидва у місті наче відпочиваємо від своїх сімей. Я так заплуталась, що сама не знаю де виважено. Бо і туди повернутись, і на роботу ще не хочу, дітей заводити - самій ще розібратися треба зі своєю кукухою. Нафантазувала собі, що я можу допомогти виховувати дітей брата, раз вони самі не можуть. Вони мені дорогі. Але ж тоді в мене свого життя не буде. Всіх жаль, кидати чоловіка не хочу. Сама зі своїм життям розібратися не можу. Кажу мамі, що не тягну дві сім'ї. А вони мене дьоргають в будь-який зручний для них час. Потім сама себе зупиняю: та у людей же набагато гірше є зараз ситуація, а в мене ж все нормально, жити є де, за мамою догляд треба. Розстановка пріоритетів призводить до прокрастинації. Мені і робота треба, щоб допомагати їм. Самореалізація. Але тато по господарству не справляється. То і там треба руки. Багато за що соромно, що сама себе довела до такої ситуації. А брат просто вибішує всіх своєю поведінкою. Сьогодні були ще в одного лікаря і знов нічого не знайшли. Але чекають у відділенні, щоб продовжити обстеження.
Я мамі з татом пояснюю свою ситуацію, що мені і робота треба. Вони: - що ти нам "видовбуєш" кожного разу. А я ж не видовбую, це вони так сприймають. Я кажу, що хочу порадитися, щоб мене зрозуміли і підтримали. Їх бачення - ти ж донька, то мчи до них. Мама б рада була, якби я взагалі повернулася, "а там як буде". Або грюкає по столу: не хочеш не їздь і не допомагай, самі якось обійдемося.
Я відчуваю вину, що так спілкуюся з хворою мамою і вона мене тягне кожного разу - ой, як погано, що ти їдеш... Ви ж знаєте, енергетичний зв'язок з матір'ю дуже сильний. В мене не вистачає власної сили, щоб протистояти кожен раз. І бачу, що вони цим користуються. Так, більше нікого в них нема, але я вже не витримую, тому й виказую. Наштовхуюся на газлайтинг: а що ти хотіла, допомагати треба. Чоловіку теж не дуже довподоби моя їзда.
Мене спасла б робота, якою я могла б покрити всі фінансові витрати і свої і їх. Але навіть немає часу зайнятися нормально пошуками. Сама собі "лікар".

↩ Реакція на відповідь № 363388 для Ірина Миколенко

Про гіперопіку Ви влучно. Приклад. В той час як в 90-х діти їздили за рахунок школи і по курортам і по санаторіям, я так хотіла з дітьми, мені не вистачало спілкування. Мама казала: а не дай бог що станеться, я ж буду тоді себе винити, то сиди вдома. Як мені було боляче. Гуляти на дискотеки я не ходила, тільки до однокласниць уроки вчити. Була дуже проблемна шкіра, мама казала: народиш, само пройде. А як народити, як мені соромно зустрічатися з таким обличчям з хлопцями?

"Бoитcя чтo не cnpaвитcя - еmу легче в бoлезнь уйти - moжет и npaвдa еcть уже бoлезни - nocле тakoгo детcтвa и onытa не удивительнo - чтo и физиka noшaтнетcя".

Можливо. І головне коли викриваєш його наміри, стидиш, може дійти до рукоприкладства. Сам собі або в бік когось із сім'ї. То всі з ним за шерстю.
Після консультації нейрохірурга його виписали. Тато з мамою в істериці, бо йому досі погано. Я не виключаю, що лікарі зняли з себе відповідальність. Я думаю, що все ж не зовсім він прикидається, хоча поведінка... В нього настрОй: а чим мені лікарі допоможуть... Тобто повний фаталізм і зневіра, таке враження. А ще ж інфантильні батьки, які за здоров'я дитини все віддадуть.
Може організм в нього не витримує нервового напруження. Що саме цікаве, хоч мене це й бісить, але я його стан розумію. Самій хочеться впасти на підлогу і істерити: спасайте мене всі. Але тримаюсь покерфейсом, бо сама розумію для чого ця поведінка.
А може він настільки зневірився, що там тільки психіатр допоможе.

(Батьки свою вину упорно не визнають, коли раніше намагалася говорити: "Я ж вас нічим не обідила, не голі, не босі". А колись я в першому класі не повернулася зі школи. Не пам'ятаю чого мені захотілося погуляти з дітьми в магазині. Мама знайшла мене під вечір і різко при всіх вдарила по попі. З істерикою: трясця твоїй матері...)

А йому б дійсно допомогло від мами і тата просте: вибач. Чисто хоча б для заспокоєння.