Процес переосмислення цінностей чи істерика внаслідок бездіяльності?

Доброго дня! У світлі недавніх подій наче сама не своя. Дідуся направили у лікарню з підозрою хвороби крові і, так вже склалось історично, людиною, яка супроводжує його крізь усі процедури — є саме я. Проте, сама себе за це картаю, ключовим предметом моїх переживань є дещо інше. У цей самий день госпіталізували хлопчика, ну зовсім підлітка, у якого, як дізналась потім, все ну дуже погано, можна сказати критично. У перші хвилини я не надала цьому суттєвого значення, адже наявність серйозних проблем в середовищі, де мені довелось перебувати — на жаль, цілком закономірна річ. Однак потім все змінилось : почавши щоразу прокручувати ситуацію собі в голові, виникають питання. Чому саме він? Чому такий юний? Що відбувається зараз у його свідомості? Як зараз його близьким? Скільки страху зчитувалось у його синіх очах? Само собою, не знайшовши відповідей на поставлені запитання, я сама себе наче прогризаю зсередини усією драматичністю ситуації. Унаслідок цього усе довкола дратує, беззмістовні розмови ровесників, пусті сварки родичів, навіть музика, яка так часто рятувала, зараз здається такою примітивною. Ми говоримо про що завгодно : кар'єру, освіту, стосунки, негідне поводження, дружбу, залежності і, нехай це все взаємопов'язано, але на порядку денному повинна бути саме цінність людського життя. Ти живий, здоровий, отже, можеш здобути і вирішити все що завгодно. Решта — пусті розмови. Тому в мене виникає запитання: як знову адаптуватись до звичного соціуму, який почав жахливо дратувати після цієї ситуації? Я розумію — проблема, звісно ж, в мені, а не в інших. І ще одне. Я промоніторила сторінки пацієнтів у соцмережах, і з'ясувала, що хлопчику потрібне переливання. Його група і резус співпадають з моєю. Налаштувавшись на донорство, мене почали відмовляти вдома, оскільки я далеко не найздоровіша людина в світі, але при цьому в групи протипоказань не потрапляю. Тобто теоретично я можу бути донором, проте практично не знаю як буде поводитись мій організм під час процесу. Може все пройти добре, а може — не дуже. Але, якщо залишуюсь бездіяльною, я ніколи собі цього не пробачу. Тому ще одне запитання, яке потребує відповіді саме з психологічної точки зору: чи варто ризикнути самопочуттям, щоб отримати хоча б частинку душевного спокою?
Дякую, ви безцінні!