Пропала спрага до життя

В мене є що їсти, в мене є що вдягти, мої рідні живі здорові, а нас четверо діток здорових, нормально навчаються, в мене є дистанційна робота, я ВПО. Мені здається я сходжу з розуму, мені так важко, що не хочеться жити, брила себе на голо, щоб доказати що врода це не головне в моєму житті, зараз вже не має такої вроди поправилась, постійно сваримся з чоловіком, в нього золоті руки, але гострий язик, постійно чимось не вдоволена, можу кричати на дітей, постійно комусь щось треба, всі сусіди, знайомі йдуть за допомогою,хочеться гепнути дверкою, щоб ніхто не заходив кричати і плакати. Хочеться встати тихенько вночі поки всі сплять, втопитись в річці, щоб було всім легше, щоб нінакого не кричати, щоб всі сказали хух... Нічого не радує в житті, не хочеться посміхатись. Хочеться підти до себе на батьківщину пішки по дорозі, зайти в ті руїни, що залишились і тихенько плакати у куточку в нехай і не має страху до тих обстрілів, просто хочеться вдихнути рідне повітря стін. Не знаю, що зі мною трапилось, але не має тієї усміхненої дівчини з ямочками, є якась баба в якої постійно течуть сльози, навіть без міміки. Що зі мною?